Хмари згущуються

…За кілька днів вже справляли похорон Марії. Липовий гроб з її тілом готували до перевозки на катафалк. Поки ми не беремося описувати жалобні емоції родичів Марії, та наразі лиш скажемо, що на Родіона, стражденного, нещасного, дивились ті родичі зі зневагою, начебто знаходили в ньому єдину провину цієї процесії. Та що й казати – Родіон Михайлович сам невпинно дорікав собі за смерть дружини, також розглядаючи це як заслужену кару за його цинічне відношення до неї, як до зобов’язаної йому. Але ж якщо Бог карає, то чому не його самого, а невинну, та навпаки, вічно покірну дружину? Хіба ж це не жорстокість, не насмішка, яку проявляє Всевишній, в силу своєї могутності? Родіон не знаходив відповідей.

         В іншому разі, міркуючи так, та приходячи до такого висновку, він би стверджував, що Бога, безперечно, не існує, бо всяк ця жорстокість не виправдовується жодними, якби мудрими господніми задумами. Та ось що – коли перед Родіоном постало непорушне тіло Марії, що потопало в білосніжному, блискучому сукні, йому і думати недобре було за те, що Бога не існує. От, ще коли людина дихає, але сильно нездужає, ми, будучи певними атеїстами, беремось за поміч будь-якого лікаря, тільки б живою вона лишалась, а як тільки час пробив – людини нема, лікарем, і водночас нашим катом стає не хто інший, як Бог; і немов за густим туманом никнуть невірні думки за Нього, бо хто, як не Він, зберігає єдиний ключ благоденства для покійника? З тим-то й Родіон Михайлович забув усі свої минулі переконання щодо релігії, визнав, що думки його, та й поступки, повинні каратись – але ж не жертвою найдорожчої людини! Він вважав, що було б справедливіше, якби Бог наділив його саркомою, чи ще якоюсь серйозною хворобою, щоб він помучився, та й став би діставатись правильного шляху.

         Отже, гроб вони успішно затягли в довгий багажник катафалка. Загалом, торкатися його, відчувати страшенну прохолоду його деревини було для Родіона чимось дуже дивним, наче б він не міг чіпати те, чому скоро належить увік залишитись під товщею червивої землі. До того ж, у Родіона сильно трусилися руки, – як, власне, і все тіло, наче перед виступом, – і від того він боявся впустити труну – коли проносив її разом з іншими родичами – що, врешті, стало б дуже ганебним казусом. На щастя, погрузивши ящик в багажник, йому не прийшлось ще затягувати його вглиб – це зробив шурин Родіона, Павло Степанович. Він дуже зрідка дивився на нашого героя, та що й казати, до цього нещастя вони, всупереч традиційним, дружнім відношенням шурина і зятя, майже ніколи не спілкувалися. Не те щоб Павлу Степановичу не подобався Родіон Михайлович, навпаки, при будь-якій нагоді (якої саме не знайшлося) вони б наладили гідну розмову, до того ж Павло працював барменом, та був молодшим від Марії всього на чотири роки. Але, по-перше, тут далася взнаки його постійна зайнятість – він надто нечасто приїжджав до сестри, точніше сказати, майже ніколи, та по-друге: Павло Степанович мав натягнуті відношення зі своїми батьками, котрі також жили у Вишневому, до речі, неподалеку від Марії. Отож, щоб випадково не зустрітись з ними, не вислуховувати моральні вичитування за бувалу пиху до батьків, він надавав перевагу не їхати до сестри.

         Однак, на теперішній процесії все те немовби вмить забулось. Мати і отець Марії тепер навіть перемовлялися з сином, але от Родіона уникали, певно, на його щастя. Теща, Галина Федорівна – тучна сива пенсіонерка захлиналась од сліз за те, що пережила власну дитину. В її голові снували обвинувачення на Родіона, але вона наче б не мала й душевної потуги якось лукаво глядіти на нього.

         Але чого вартий його тесть! То був худорлявий, зморшкуватий, плішивий чоловік шістдесяти років, вузький в плечах, чорноокий, брови ж він мав такі, як ледь не в самого Брежнєва. Словом, він наче виходець зі славетної картини Гранта Вуда, тільки без окулярів. Саме його погляду так боявся Родіон Михайлович, не знаходячи в собі місця, навіть будучи вдівцем. Він розумів, що його ніхто не жаліє і не жалітиме, що безсловесно дорікатимуть йому (бо словесно нині виявиться вищою мірою невихованості) за відоме кожному його ставлення до дружини.

         Як говорилось, Родіон Михайлович ніколи не підіймав на неї руки і, дуже рідко, підіймав на неї голос. Та від того йому не приходилось цього робити, бо Марія була справжньою Попелюшкою, виконувала, як годиться, всяку працю, що й не знаходила своєї, як казав Сковорода, «спорідненої». На превеликий жаль, ця жінка не зуміла проявити себе через надзвичайну консервативність поглядів у всього свого оточення. Марія була незамінимою в сім’ї, але в суспільстві її б сприйняли не більше як домогосподарку. Ось, усе почалось з методу виховання її батька, чия рука буквально твердила про послушність, не тільки як дочки перед отцем, але як і жінки перед мужчиною. Мати в неї працювала касиром, та хоч і мала відмінні міркування щодо цього, все ж, не вагалась перечити чоловікові, бо, не станемо приховувати, боялась його, та й без цього не уявляла собі, як вдасться їй вижити самій – якби його не було.

         Майже два роки паруючись з Родіоном, Марія пізнала шлюбне життя тільки з найгірших його сторін. Можливо, якби ще кілька літ вона б змушена була прожити з ним, то ніколи би не стерпіла і самотужки облишила свою каблучку якимсь ранком. Її стримувало не кохання – вона могла назвати ці стосунки коханням будь-кому, але насправді в серці Марії це почуття виникало як ознака її важливості, або досвідченості – тепер вона, мовляв, займає почесне місце «осередку суспільства», допоки подруги продовжують гуляти, та мов зовсім нерозумні, не визначають своє майбутнє. Все різко поміняло народження сина: він став своєрідним бар’єром між її видуманими почуттями і справжньою ненавистю до Родіона, яку Марія, правду кажучи, таїла в душі. З Іваном її якби навіки скувало в сімейні кайдани, і розірвати ці кайдани – означало б здійснити злочин не проти Конституції, а проти апріорного судження про обов’язок матері перед своїм дитям. З перших хвилин Марії здавалось, що це найбільше щастя, але в поєднанні з вічними примхами чоловіка, виношування маляти перетворило її життя на суцільне розчарування. Після народження сина вона похоронила будь-які сподівання на певну самореалізацію, і стала заложницею сімейного життя.