Атеїст і фанатик

Голову Віктора зсередини розколював гострий біль. Разом з ним в душі у нього витала жорстока безнадія. Мігрень у Віктора раптово вистрілювала в моменти, коли той недолугий святоша охмурював Оксану. Він робив це майстерно, «мов сучий Геббельс» – думав Віктор, та після відвертої критики «бендерівців», він порівнював Антонія тільки із Соловйовим. Все ж, за ширмою грубих порівнянь, Віктор не міг приховати жалю за те, що відбувалось з сестрою. Вона, не дивлячись на життєвий досвід (хоч і не такий багатий), не бажала його використовувати для «самозахисту» від пропаганди. Лише по цій причині є корисними упередження – аби після перших почутих слів від Антонія, виховано, як казав Бернард Шоу, сказати «до побачення» й піти, бо по іншому, за неуважності, можна дійсно піддатись його релігійно-фанатським завірянням. На жаль, за відсутності цієї здібності в Оксани, у Віктора лише посилювалась головна біль, а з нею, в безнадії, утворювалась депресія – а точніше її зачатки.

         Хоч нечасто, але ці зачатки депресії вже відбувались на життєвому шляху Віктора – і дотепер він сприймав їх як найчорніші дні свого існування. Відрізняло ці «зачатки» депресії від самої, повноцінної депресії, вивченої психотерапевтами тим, що продовжувалась вона щонайбільше чотири дні. Звісно, будь-яка інша людина назвала б цей стан всяко: хандрою або меланхолією, але насправді в ті моменти Віктор знаходився за крок від справжньої хвороби, яка, бува, одного разу привела б його до самозречення від земного існування. І тоді кожного разу з тієї глибокої ями Віктора виводив алкоголь і друзі. Власне, саме етанол, в більшості випадків, і штовхав його до того стану. В той час, коли те ставалось, його неможливо було розвеселити, але й розізлити також. Як і в кожної зрілої людини, полоненої хандрою, його фізіономія відображала глибоку задуму, відірвану від навколишнього світу. До печалі Віктора доводила або пляшка, з якою приходила жало́ба, в якій він «хоронив» хутко пройдений час, або ж це було «духовне падіння», притаманне кожній людині, та глибоко вражаюче саме його. Віктор в той час не міг не думати про смерть, і тільки від того, що був атеїстом (й любив в цьому плані цитувати Маркса про «опіум для народу»), йому не вдавалося вилікуватись від цієї безнадії. І не від того ця безнадія з’являлась, що без Бога панує вседозволеність в бутті – ні, про буття Віктору вже було пізно хвилюватись, та що тоді ховається за ним, якщо не Царство або огонь вічний? В моменти депресійних зачатків – і тільки тоді – Віктор боявся всього, і життя, і смерті.

         Якщо раніше він проводив ці печальні дні, лежачи в ліжку, та смокчачи пиво, то тепер з його рук не виходила цигарка. По цій лиш причині Віктор був змушений більшість свого часу проводити на ґанку резиденції Антонія, звідки його бачив кожен, хто проходив поряд. Ось летить на землю перший недопалок, другий і третій. Згодом їх прибере матушка або Оксана.

         Вони опинились в домі священника 29 листопада. Того дня Віктора ще не огортала печаль, та невдоволеність їхнім станом, все ж, зростала. В той же час, хоч він і пристосувався до інвалідного крісла, лють від його незграбності також не вгавала. Але найбільше інших непокоїв гидкий запах, що віддавав гнилизною, й котрий сходив з Віктора. З особистою гігієною за ним дбала Оксана, тому не могла не хвилюватись за його криж, на якому хорувала червона пляма. Якби не параліч тазової області, Віктор відчував би неймовірну біль від неї. На щастя, хоч і дуже пізно, Оксана здогадається звернутись до дерматолога. Однак, про це потім.

         Наразі розкажемо про непростий бут в резиденції Антонія.

         Знаходиться вона на Оболоні, поряд з церквою в честь ікони «Неопалима Купина», позаду Кирилівського озера. Зовні це був класично оздоблений православними символами будинок. Насправді, за своїм стилем його не можна відрізнити від хиж з приватних секторів десь на окраїні Києва, як, наприклад, на древніх Вітряних Горах. Вікна в резиденції були обрамлені в темну соснову раму. Правду кажучи, Віктор боявся першого разу заходити в будинок, адже з нього буквально сходила християнська аура, якої він противився. При вході з невисокого ґанку гостя зустрічали гарно освітлені сіни, по стінам яких були пришпилені полиці, вкриті витканими рушниками, й на них рядком викладені образи. В сінях Віктора роззула Оксана, і з дозволу Антонія вони пройшли до вітальні, праворуч од сіней. Підлога там цілковито була закладена з паркету. В іншому кінці вітальні був наскрізний прохід до кухні. Поряд того проходу був невеликий диван, над яким висіла картина, що зображувала Божу Матір в рожевій туніці, котра бавила свого малого Сина на полянці, посеред зграї ластівок. Картина ця, до речі, зовсім немаленька (з півтори метри в довжину), сподобалась Віктору. З вікна на неї ярів денний світ, і серед всієї одноманітної літератури й живопису в цьому будинку, ця динамічна, вироблена в стилі бароко, картина виявилась для нього єдиною дійсно цінною річчю. Вітальня, насправді, мало чим ще могла виділитись, утім саме в ній Віктор засинатиме на канапі увесь наступний місяць.

         На кухні обідній стіл стояв скраю, якраз побіля входу з вітальні, за коричневим шкіряним диваном. Сам стіл був укритий білою скатертиною. Того дня на ньому лежала купа газет «Мир Божий», в якій, як знає читач, Антоній колись працював редактором. На першій шпальті верхнього номеру була фотографія чорнохвостого бузька, який поклонявся великій іконі. Навпроти дивану: кухонні приладдя з дерев’яними шафками і електронною плитою – походили на звичайну урбаністичну кухню в новобудовах. Щоправда, і тут ікон вистачало, від яких, по незнаній причині, у Віктора раптово зникав апетит.

         Останні двері на кухні вели до спальні. Коли вони прийшли, ті двері з матовими віконницями стояли зачиненими. Але варто було Антонію повідомити матушці про свій прихід, як вона зразу з’явилась на кухні.