Бездомний поет

В квартирі на вулиці Гонгадзе життя продовжувалось, наче в світі нічого й не відбувалось. Ольга, як і завжди нечасто бувала вдома, і приходила тільки надвечір, щоб подбати про сестру, котра те й діло марила пляшкою горілки. Іван цілу добу напередодні дня святого Миколая валявся на ліжку без діла – за останній тиждень він майже не бував у штаб-квартирі П’ятого каналу. Час од часу він також поглядав на вкрадену в батька фотографію молодої матері – не без бурних духовних переживань і мимовільних дитячих спогадів. Андрій же Прокопович інколи читав, іноді малював.

         На день святого Миколая, коли здавалося, що це свято вони не будуть відзначати, Андрій Прокопович зібрав всіх на кухню, посередині якої стояла якась річ півтори метри заввишки та майже метр в ширину. Вона була покрита білим полотном. Ольга, котра перша прибігла на його вигук, стояла в допитливому передчутті, діловито заправивши хвилясте волосся за плечі. Її сяйливі зіниці багатозначно напрямились на Андрія. В ту хвилину ще ліниво приповзли Іван та Настасія. Остання, випивши кілька чарок чеської «Бехеровки», виглядала більш задоволеною, аніж потривожений Іван Родіонович.

         – Те, що я вам зараз покажу, стане певним подарунком на теперішнє свято, – почав Андрій Прокопович, побачивши, що вже всі зібрались. – Тепер, коли ми вже вирішили бути дружною компанією, я даю вам у ваші руки свою працю, і сподіваюсь що віддасте мені за це доброю і переповненою мірою. Отож, подивіться, якою мірою я міряю вам, тож і такою відміряйте мені.

         І полотно в одну мить злетіло з «міри», і показався дерев’яний мольберт, а на ньому картина…

         Вона зображувала, як вже знають читачі, воскресіння Лазаря. На ній не було зображено Ісуса разом з народом, та тільки один-єдиний Лазар, завитий білими пасами, бачив, наче після довгого, глибокого сну, ясне світло дня. Його тіло виглядало неймовірно худим і виснаженим. Голова Лазаря обнадійливо напрямилась до сяйва, і виглядало це, наче він дивився туди з певною жагою, і жага ця дорівнювала інтригуючому моменту божественного дотику з капели Мікеланджело. Що також важливо – картина була наче поділена на три частини: перша, що знаходилась лівіше, відрізнялась сяєвом, що сходив з невеликого проміжку із входу в погребальну камеру. Другу частину, середню, цілковито займав Лазар, що тягнувся до світла, неначе тікаючи від тьми, що являла собою неосвітлену частину печери. Саме тьма була третьою частиною картини. Таким чином, Андрій Прокопович показав прагнення праведної людини: в образі сяйва виступало Царство і Святий Дух, в образі тьми Пекло і нечистий дух; Лазар же, як праведна душа, тягнувся до Царства з обнадійливим поглядом, та паси стримували його. Паси ці, як зазначив сам Андрій Прокопович, символізували дві речі: нечистий дух, який може стати перешкодою на шляху до Царства та так званого «рабства свободи», примішуючи сюди його улюблений афоризм Сартра, котрий Андрій сформулював так: «людина вільна обирати потрібну, як їй здається, сторону, а отже, разом із цією свободою приходить страшна відповідальність. Так як Лазар також був простою смертною людиною, його думки могли осіяти сумніви (а сумніви незалежні від всілякого нечистого духу, бо з’являються вони тільки в процесі мислення!), і замість сяйва він міг повернутися, спокуситися тьмою…». За цими словами Андрій Прокопович спідлоба глянув на Ольгу, підіймаючи праву брову. Майстерна в подібних чоловічих поглядах, вона одразу підмітила цей немов раптовий порив. Зрозумівши, що між ними вже загорівся легенький вогник, Ольга закусила губу, заклавши праву руку за спину.

         Опісля пояснень, кухню заповнили шумні аплодисменти. По правді, ніхто з присутніх цілком не зрозумів всього символізму цієї картини, проте й Андрій Прокопович не знаходив це надто важливим – навпаки ж він вважав, що низьке усвідомлення його слів буде йому якось вигідніше.

         Після аплодисментів Андрій прибрав картину та промовив, що цим вечором вони святкуватимуть день святого Миколая. Настасія, звісно, вчувши це, зразу зраділа ще більше: хвора посмішка розпливлася по її обличчю, адже слово «святкування» для неї асоціювалось з алкоголем, не дивлячись на те, що Ольга уже не раз намагалась закодувати сестру. Та, як відомо, жіночий алкоголізм дуже тяжко лікується, а отже і деградація з кожним ковтком Настасії люто продовжувалась, наповнюючи її душу «пропащою силою»…

         О п’ятій годині вечора, коли в грудневу добу на вулиці хоч в око стрель, друзі зібрались за столом. Оплату гостинців спонсорувала Ольга, віддавши близько двох тисяч гривень на штоф недешевого лікеру за п’ять сотень, та пляшку медової горілки з цільним перцем на дні. Щодо їжі: на столі було викладено м’ясне асорті з шинки, ковбаси й голландського сиру, окремо ж від тарілки з нарізками були закуски до алкоголю: мариновані огірки, бекон (який Іван гордо називав салом) з бородинським хлібом. Поряд також стояла літрова «Кока-Кола» без цукру і пачка сирних чипсів.

         Отже, почали святкувати. Першим промочила горло горілка. Ольга, що звикла випивати більш благородний алкоголь, поморщила своє тендітне личко від гіркої води, і водночас для себе в ту мить відмітила, що жодного приємного відчуття чи полегшення вона від цього не відчула. Натомість для Настасії ці ковтки видалися манною небесною після останніх крапель «Бехеровки». Вона з задоволенням наповнила другу стограмову філіжанку, задерла голову, і за одним махом випалила ще сотню. Очі її покосились, погляд переходив з Андрія на Ольгу, з Ольги на Івана. На останнього вона подивилась із посмішкою, ледь вишкіривши свої діряві зуби. В її очах побачився певний виклик Івану, що буквально означало: «мужик ти чи ні? Якщо вип’єш ще сотку, то повірю, що мужик». Іван цей виклик в очах зрозумів і прийняв. Наллявши повну, він вихилив, навіть не закусивши. Обличчя його одразу почервоніло. Тим же часом Андрій Прокопович після перших ста грамів, – як, власне, і після всіх наступних, – залишався непохитним. Алкоголь наче навпаки допомагав йому стати більш тверезим, і він починав міркувати на такі теми, що їх би ніколи не зрозумів жоден із присутніх на даний момент.