Допомога рідної сестри

            Як вже говорилось, Віктор мав рідну молодшу сестру Оксану. Про неї, одначе, можна сказати не так багато, бо усі переконання її зводилися до того, що зараз найголовніше для неї – створення сім’ї. Вона, так би мовити, виступала за виконання наших біологічних цілей.

         Та на відміну від свого брата, Оксана за своє життя мала близько восьми невдалих романів, й кожен з них закінчувався по різному. Їй зраджували, та несподівано зникали, коли вона вже дійсно кохала. Перша подібна цим любов сталась в шістнадцять років, і закінчилась найбанальнішим шляхом – армією. Не діждавшись свого єфрейтора Миколи, ще в дев’ятнадцять років Оксана знайшла іншого, з яким також все закінчилось рівно через три роки.

         До двадцяти вона зовсім уже забула, що має брата й матінку, тому як після першої любові жила лише зі старшими від себе, щонайменше на п’ять років хлопцями.

         Не дивлячись на все це, Оксана далеко не була красунею. Вона мала довге русе волосся, глибоко посаджені очі, високий, круглий лоб, природньо пухлі губи. Невисока зростом, Оксана завжди досягала своїм коханцям лише до ключиці. Зовні в ній не було нічого особливого, втім саме відсутність цієї справжньої, еталонної краси феноменально притягує чоловіків, щоправда, виключно в сексуальному плані.

         Загалом, Оксану можна впевнено назвати «ходячим жіночим стереотипом». Вона була згодна з тим поняттям, що їй насамперед потрібно готувати, надалі народжувати дітей і любити свого чоловіка. Певно, що такі думки в неї виникли ще в студентські часи, коли вона зрозуміла, що наука це точно не її галузь та смисл життя.

         Найдивніше, що Оксані лиш нещодавно вдалось помітити в чоловіках, так це те, що вони не люблять надто покірних жінок. Час, коли жінка народжувалась лише для того, щоб виконати свою природню, основну ціль життя – продовжити рід, давно пройшов, і чоловіки розуміли це найперше. Тепер ми маємо право називати наших предків тваринами, хоч вони також мали абстрактний розум. Покірність жінки перед чоловіком – ознака тваринного, хоча б консервативного світу, який в наш час майже нікого вже не задовольняє.

         Потрібно також сказати, що Оксана як хазяйка зовсім не була лінивою, втім саме через ледарство, будучи студентом, вона рішила, що житиме собі спокійно, можливо навіть в ідилії (так, вона не відмовилась би й від сільського життя) разом з чоловіком, котрий її потихеньку забезпечуватиме. Не знадобляться їй при цьому ні наука, ні творчість. Деяким може здатись, що жити так неможливо, себто без творчості і тому подібного, що сама Оксана називала «тем, что забивает мне голову». При цьому вона не ставилась до цього якось негативно, і навіть мала на те причину: її теперішній чоловік – Максим, працюючи таким собі менеджером, котрих сьогодні хоч відбавляй, часом писав білі вірші, і бувало,показував їх Оксані; та дивилась на них, мружилась, і через хвилину впевненим голосом казала: «да, красиво».

         Вона фактично до всього ставилась нейтрально: до політики, навіть до власної нації (саме по цій причині вона й після війни розмовляла на російській мові). Як то кажуть: «ні риба ні м'ясо». Тож за що її взагалі можна любити – при цьому любити по-справжньому, по-людськи. Як вже говорилось, Оксана не була лінивою, тож любили її відповідно тільки ліниві чоловіки, для яких узяти в руки швабру вважалось чимсь принизливим.

         З Максимом виходило теж саме. Юридично вони не перебували в шлюбі, та й видно чоловік її і не збирається щось клопотатися з цього приводу. Та не шлюб так сильно переймав Оксану, як її можливість народити дитину. Вже чотири роки вони жили разом, та жінка за цей час поки не змогла завагітніти. Щоправда, спроби їхні завести дитину не були доволі регулярні. Це був лиш черговий мужчина, котрий зраджував їй на постійній основі. Вона про це, звичайно, нічого не відала. Оксані вперше попався такий, як їй подумалось, романтичний чоловік, який навіть пише вірші, отож знаходила провину в неможливості завагітніти тільки в собі. Важливо сказати, що остання «спроба» в них відбулась три тижні тому, й це сталось так спонтанно, що в Оксани з’явилось відчуття, що тоді Максим, – котрий з лютим обличчям приперся серед ночі дуже п’яний, – її зґвалтував. Тоді на наступний день вона боялась підходити до нього, та через місяць, тобто вже у вересні, в неї стала скакати температура, бувало вона лежала цілий день в лихоманці, нічого не їла, та блювала одним лиш шлунковим соком.

         Будь-яка жінка би звісно зрозуміла, що вона вагітна, та тільки не Оксана. Вона не знала, що ж на неї найшло, і боялась про все це говорити Максимові, тому як він не просихав з середини серпня. Оксана не ходила до лікарів тому, що думала, що це проста інфекція.

         Так пройшов її перший місяць вагітності.

         Другий, листопад, мало чим відрізнявся від першого по почуттям, та на неї тоді дуже часто кричав Максим за те, що вдома не було їжі, не прибрано, не випрасуваний одяг і таке інше. Справа в тому, що на Оксану найшов постійний сон, й вона могла спати ледь не до однієї години дня. Тоді незадоволений чоловік трусив її в ліжку, одного разу обливав водою, та Оксана продовжувала терпіти.

         Та навіть якби в неї не було сил вже жити з Максимом, вона би терпіла, бо фактично усе її фізіологічне благополуччя (в плані тепла, їжі, одягу) стояло на ньому. Оксана не заробляла жодної копійки, і останні тижні листопада запам’ятались їй пеклом. В тісній однокімнатній «готельці» тхнуло алкоголем, цигарками, повсюди були сліди брудних черевиків, – Максим ніколи не роззувався, коли приходив, особливо будучи п’яним.