Нещасний інвалід та добра доглядачка (2 ЧАСТИНА)

            Повернемося ж на початок того дивного тижня, про який мали ми нагоду тепер розповісти, себто в понеділок 27 листопада. Як уже говорилось, кінець осені виявився дуже сухим, й з початку місяця жодного разу земля не окроплялась дощем; однак для деяких людей в житті відбувались все одно що страшні бурі. Про одного з таких людей ми й будемо наразі розповідати.

         Віктор Васильович Фідемчук народився першого грудня 1973 року в невеликій сім’ї, виростав разом з молодшою сестрою, при доволі малих статках. Народився же в Києві, та точніше за його межами, у Вишневому. Проживши в самому місті майже все своє життя, а це 50 (себто шістнадцять у Вишневому та решту в Києві) років, він вивчив його вздовж і впоперек. Навчався Віктор, як і годиться, в середній загальноосвітній школі у Вишневому, після чого вже в Києві поступив в технікум та здобув середню спеціальну освіту в області транспорту та зв’язку. В двадцять років Віктор влаштувався автослюсарем, і пропрацював ним більшість свого життя, через що завжди був дуже обізнаним в темі автомобілів та їх будови. Однак в 41 рік його звільняють через низьку продуктивність в роботі. Часом Віктор навмисне пропускав робочі дні, нарешті зневажав клієнтів. Чому ж він це робив? Через двадцять років цієї виснажливої праці, Віктор несподівано зрозумів, що він – неймовірний автомобільний експерт, й з того часу він став клеїти з себе, свого роду, доктора Хауса: як вже говорилось, він став непрацьовитим, відлюдкуватим, грубив клієнтам, розказуючи їм, що вони зовсім не розуміються в машинах. З тих же пір, як його звільнили, Віктор рішив обрати зовсім іншу галузь. В 2015 році він став ріелтором в агенстві «Ideal Team», офіс якого знаходився у самому центрі Києва. В силу своїх знань в місцевості Києва, він швидко вивчив необхідну теорію професії: типи квартир та домів; які з них переважають на окремих районах, як шукати та як розмовляти з клієнтом, з хазяїном, і таке інше. З тих пір Віктор зажив вельми радісним життям, насолоджуючись дійсно ідеальною командою колег.

         Допоки не сталась аварія.

         Літнім вечором 2023 року, близько дев’яти годин вечору, Віктор їхав додому з офісу агенства, що на вулиці Саксаганського. Він жив на Виноградарі, на вулиці Василя Порика, й тому мчав (краще тут використовувати саме це вираження) в напрямку метро «Політехнічний інститут», що поблизу Київського зоопарку. Тут простягалось 3-полосне шосе, що зветься проспектом Перемоги. Починаючи з невеликої кільцевої дороги, Віктор підняв швидкість свого «BMW» аж до двохста кілометрів на годину. Здається, ця забава, що в народі зветься «вуличними шашками», зовсім не підходить для дорослого чолов’яги, що прожив уже півстоліття. Однак, якби ви це сказали самому Віктору, він би, певно, сприйняв ці слова украй несерйозними і смішними. Швидкість, здається, занурювала його в справжнє, людське життя, й наче витягувала зі світу цих дурнуватих політичних міжусобиць. Саме так. Адже життя – це ж випробування, чи не так? Звичайно, Віктор зрозумів це по своєму. Він поволі відчиняв своє віконечко по ліву сторону. На вулиці так жахливо! Кінець того літа в Києві виявило рекордну спеку, бувалу аж 1943 році. Але ж для Віктора це тільки радість. Коли всі інші не знають, що й вдіяти із цією спекотою, біля нього дув потужний вітер, вітер швидкості.

         Видиво дороги підтримували лише вуличні ліхтарі та фари. Втім не більше того. В салоні ж було зовсім темно, тільки торпедо одиноко підсвічувалось червоним. Індикатор спідометру на початку проспекту Перемоги вказував шістдесят п’ять кілометрів на годину. Тоді Віктор підняв усі 625 кінських сил автомобіля. Поблизу «Smart Plaza» спідометр вказав сотню, через кілька секунд сто десять. Гудки інших автомобілів лячно вискакували із міського лементу, пішоходи миттю вдивлялись, шукали винуватця невдоволення інших учасників руху, але від нього вже й слід прохолов. На щастя, вихлоп Віктор мав справний, тихий, тому нікого не оглушило.

         Він об’їжджав транспорт, переходив з полоси на полосу. Тільки швидкість. Легенька хвиля переживання, однак Віктор серйозно концентрувався на дорозі. Стрілка спідометра вказує сто п’ятдесят кілометрів на годину. Перевищення в двадцять одиниць. Та Віктор на цьому не спинився, підошва плавно натиснула на праву педаль. Ще п’ять секунд, і швидкість стала двісті кілометрів на годину…

         Автомобілі, транспорт, вогні… Віктор зрозумів, що ніколи ще не розганявся так сильно. Усе навколо пролітало.

         Усе змінювалось. Вітер йшов йому назустріч, й очі його стали висихати. Покліпавши, дорога покрилась туманом. Вони тепер сльозяться. Потрібно гальмувати…

         Однак Віктор ніяк не міг намацати ту педаль. Він боявся, що випадково натисне на зчеплення, тому як на великих швидкостях від цього автомобіль може занести. Тоді смерть. Віктор не хотів помирати.

         «Сука, де ж та педаль… Я нічого не бачу» – лаявся він про себе. В одну мить руль сильно забився, й Віктор змушений був на одну лиш секунду відпустити його, тому як він сильно бив його по рукам. Але ж після цього кермо різко закрутило в правий бік, й непристебнутий Віктор одразу впав на сусіднє сидіння. Разом із кермом відповідно закрутило машину.

         Її вибило з дороги. В той мент Віктор намагався піднятись, щоб якось виправити ситуацію, однак останнє, що він бачив перед собою: дерева. Він на них буквально летів. Ще мить, і Віктор згубить свідомість. В момент зіткнення його голова вдариться зі страшною силою об стовбури. Його хребці зламає різка хлистова травма…

*  *  *