Дружба

         Він повільно опустив вологий пензлик в білу фарбу – один з найпопулярніших нині кольорів на його палітрі.

         Андрій Прокопович малював світанок Лазаря в той день, коли він воскрес. Лазар лежав в печері непорушно, проте через щілини валуна все ж яскраво світили проблиски нового дня. Особливо освічувалось закутане пасами тіло Лазаря, тим часом як все інше залишалось в непроглядній темряві. На цій картині Андрій Прокопович хотів зобразити надію, яка ніколи не повинна полишати людину навіть в найскрутніший час. Отже, вона зобов’язана кожен ранок прокидатися з тією лиш думкою, що в неї залишився ще шанс, для того щоб змінити своє життя кардинально: звести власні незадоволення та мінуси до нуля. З точки зору Андрія Прокоповича все повинно бути жорстоко та радикально. Всі ті мінуси, що присутні в нашому житті, він ту ж мить холоднокровно руйнував. Його ціллю було влаштувати в своїй душі справжній Едем (звичайно, щоб свого часу зруйнувати і його). Для нього не виявилося б проблемою навіть вбивство, тільки сам він рідко займався подібним, тому що любив використовувати для цього інших людей.

         Проте єдина його справа, в якій він не нуждався в допомозі інших – малювання. Звичайно, в читачів одразу виникає питання: чому він сам тоді не написав ті ікони, які хотів, а замовив їх у Родіона Михайловича? Про це дізнаємося трохи згодом, а тепер заглибимося в ті події, які зараз відбувались в новому домі Андрія Прокоповича.

         Його поселив тут вчора Іван Родіонович. Це була двокімнатна, радянська квартира, часів Перебудови. При вході в цю квартиру нас зустрічав перероблений коридор з євроремонтом: сяючим ламінатом на підлозі, лампами бра (одна з яких, все ж, не працювала) та шафою-купе з темного лакованого дерева. Цей коридор був доволі вузький, зате вів одразу до п’яти приміщень – вітальні, спальні, кухні, ванної та туалету (санвузол був роздільний). Вітальня, що являла собою фактично другу житлову кімнату, вела до балкону, який в свою чергу вів до лоджії, зробленої цілком з дерева. З балкону, на одинадцятому поверсі, тут відкривались околиці мікрорайону Києва – Виноградаря, а саме проспекту журналіста Георгія Гонгадзе.

         Андрій Прокопович писав ту картину у вітальні, при цьому розклавши мольберт посередині приміщення. Двоспальне ліжко він швидко перетворив на звичайну канапу, а старий телевізор просто викинув з вікна (телевізори та інша техніка його сильно дратували). На сьогоднішній день він написав лише образ Лазаря, і тому йому належало працювати ще кілька днів для закінчення картини. Контури, фундамент для неї він встиг зробити ще вночі (тому-то й він зовсім не спав). У вітальні зараз панувала повна тиша, й лише інколи потріскував старий сервант, набитий вже непотрібними для хазяїна книгами. Малюючи, Андрій доволі часто напрямляв до них свій погляд. Він перечитав вже дуже багато книжок, але жага до знань все залишалась для нього сенсом існування, і як він також вважав – сенсом, що відрізняє людину від тварини. Тому він відклав пензлик та став щось для себе шукати на полицях. Мітчелл, Верн, Гоголь – він це все одразу пропускав. Постукуючи пальцями по запилених корінцях, Андрію нарешті вдалось знайти те, що він хотів. Це був Еміль Золя. Дістаючи книгу в жовтій палітурці, він говорив про себе: «Золя, Золя, начебто колись читав. Думаю, тепер підійде, так, буду насолоджуватись відвертим гумором натуралізму». Андрій Прокопович клацнув пальцями, та скочивши на канапу, поринув у «Жерміналь».

         Продовжувалось його читання рівно двадцять чотири хвилини. Хтось повільно відкрив масивні вхідні двері та ту же мить зачинив їх на ключ. Проте Андрій Прокопович навіть не поворухнувся – лише думки його одразу збились. Він згорнув книгу, заплющив очі та став слухати. Прибулець роздягнувся, постояв хвильку у вітальні, – Андрій відразу прикинув, що він зараз дивиться на нього, – та поспіхом попрямував до ванної.

         Андрій розплющив очі, тихенько піднявся та заглянув до коридору. Це був Іван. Вимивши руки, він пішов на кухню, варити каву. Андрій Прокопович одразу пішов за ним.

         – Ах, це ти, – злякався Іван Родіонович, коли Андрій Прокопович з’явився на кухні. – Вже прокинувся. Ну як тобі моє ліжко?

         – Скрипить, – відповів Андрій Прокопович.

         – А що снилось?

         – Снилось? Не знаю, я снів своїх не запам’ятовую – в снах суєти багато, а мені й тут своєї вистачає.

         – Суєти?

         – Так, дурної суєти, як наче в безлічі непотрібних слів. Для чого вони? Лише душу тривожать.

         Іван Родіонович за цей недовгий час ще не звик до цих загадок, до яких постійно вдавався його новий товариш. Це було щось незвичайне, здається безглузде, але водночас чарівне. Немов великою мудрістю володів Андрій Прокопович, проте його погляд… Страшний, спопеляючий – горе тому, хто на нього натрапить, коли він розлючений (що, до речі, було дуже нечасто). Через цей погляд Іван і став спілкуватись із Андрієм. «Він чарівний, прекрасний…» – думав Іван Родіонович, як тільки побачив його на кухні. При першій бесіді в «Уорхол барі» він уявив собі, що цей новий знайомий – його гуру, так сказати духовний вчитель, Будда, або й справжній ідол. В очах Андрія Прокоповича, його глибоких словах він бачив майбутнє, і майбутнє не тільки своє, але й всього людства. Хаос і істина в ньому строго балансували – тому здається, що він більше, ніж людина. Він, здається, пережив нещасть і мук більше і страшніше, ніж кожен живий на землі. Але ж скільки в нього і щастя людського! Усе, що тільки є на цьому світі, він міг тим володіти. Саме його століттями шукали середньовічні алхіміки, шукаючи безсмертя та достатків за земного життя. І от тепер довгоочікуваний Магістерій нарешті стояв перед ним, Іваном Родіоновичем. Він навіть і не помітив, як його пластиковий кавник, з якого вже капала кава, виявився спустошеним. Але він нічого й не смів казати Андрію Прокоповичу – він дуже боявся свого ідола.