Досі невідомий громадянин

         Перші секунди зустрічі пройшли вельми ніяково. Тут, з однієї сторони, Іван Родіонович сподівався на суто інтимну зустріч батька з сином, проте в цьому разі йому помішав літератор; а-от Родіон Михайлович марно сподівався зустріти Івана в нормальному виді, цього разу він навпаки став цікавитись новою метаморфозою в зовнішності своєї дитини. Все ж, сьогодні обійшлось без метаморфоз – Іван прибув точно в такому вигляді, в якому був два місяці тому (за виключенням тільки макіяжу на обличчі – зараз його не було).

         Але надалі все відбулось так, як і повинно бути. Родіон Михайлович кинувся на плечі Івана. Сина це зовсім не захопило, – хоч він і повинен, слідуючи ідеологіям власної субкультури, виступати за любов. Проте набагато легше виявляти цю любов до чужих людей, ніж до власного батька! І особливо це підтверджувалось тепер, коли Іван Родіонович не знав куди діти власні руки, які явно не бажали обняти старого. Він же виглядав тепер, можливо, нікчемно, – лоб його впирався в ключицю високого молодика.

         – Здрастуй, синку, – промовив Родіон Михайлович, – проходь. Знайомся з цим хлопцем, – він письменник!

         – Олександр, рад зустрітись, – представився літератор, стискаючи ніжну долоню Івана.

         – Іван. То ти книжки пишеш?

         – Так.

         – А з батьком як же познайомились? Ви близькі друзі? – запитав Іван Родіонович, зовсім не звертаючи увагу на те, що саме батько зараз стоїть поряд.

         – Друзі? так, тільки не такі вже й близькі. А що?

         – Неважливо.

         Іван простягнувся, наче тільки прокинувшись (хоч вже була третя година вечору), поклав торт на стіл, та несподівано став розглядувати ікону.

         – Все працюєш, отче? – сказав. – Не втомився ще?

         – Та чого ж втомлюватись? До пенсії потрібно ще сім років працювати.

         – Тому що нічого було в матері на шиї сидіти. Ти думаєш що вона померла через Божу волю, але насправді ж працювала, як віл, от тобі й результат… А ти в той час вдома собі сидів.

         – Що ти кажеш, Іванчику, я ж за тобою приглядав… – заскиглив Родіон Михайлович.

         – За мною приглядав? Та ти їжі мені лінився підігріти.

         – Я… Вибач, Іванчику, я ж покаявся давно.

         – Покаявся… А мені маму жаль, – Іван повільно закотив очі.

         – Вибач же, вибач мене за маму.

         – Ах, батьку, досить вже. Я й після того скільки від тебе натерпівся…

         – Досить, досить сину, я зрозумів. Так, я був неправий, але давай сьогодні будем про інше? А то тільки про це виходить.

         Іван, наче дуже втомлений, присів на сосновий ослінчик та дістав телефон.

         – Ну й про що говоритимемо? Про твого Онуфрія? Досить цього.

         Олександр тим часом сидів, наче зовсім чужий. Він страшенно ненавидів, коли на нього не звертали уваги, й врешті просто мусив заговорити.

         – Іване, вибачте що вмішуюсь, але ж тепер чимало є про що поговорити. От вам, наприклад, що взагалі подобається?

         – В плані?

         – В плані хобі.

         – Хобі? – здивувався Іван. – Це ж яке тобі діло?

         – Я власне, хотів почати розмову, – сказав Олександр, піднімаючись зі стільця.

         – Яку розмову? Я тут ненадовго. В мене справи є. Ти ж розумієш мене, батьку? – повернув він голову до Родіона Михайловича.

         Івану, можна точно сказати, – зовсім не подобалась присутність літератора (від чого він, напевно, й спішив видалитись з кімнати). Він не визнав юнака з першого погляду, бо по-перше, побачив в ньому слабака, що уявив із себе «молодого письменника-віртуоза», що, звичайно, дуже смішило Івана. Хоча йому вдалось заробити набагато менше успіхів на творчому шляху, порівняно з Олександром та навіть Родіоном Михайловичем. Далі, ненависть до літератора таїлась в його зв’язках із батьком. Справа тут в тому, що Родіон Михайлович вмів забалакати будь-яку людину, від чого буквально всі його знайомі піддавались пропаганді старого. Звичайно, Іван беззаперечно вірив у те, що й Олександр піддався цій пропаганді, і що тепер в його голові одні тільки Єпіфаній та Онуфрій.

         Після запитання Івана в кабінеті декілька секунд стояла мертва тиша. Родіон Михайлович стояв, наче в ступорі, та ловив ротом повітря. Тоді навіть подумали, що іконописцю, бува, стало зле, й тому швидко побігли на поміч. Проте, сього разу виявилась одна деталь, яку через деякий час зрозумів Іван. Родіон Михайлович вже цілу хвилину, не кліпаючи, дивився на безіменний палець правої руки сина. Іван, побачивши це, одразу приховав руку в кишеню. На ній була золота обручка.

         – Іванчику! – фізіономія Родіона Михайловича несподівано скривилась в кривій усмішці, немов при інсульті; очі в нього запалали. – Іванчику! Хто? Хто вона? Чому ти мені про неї не розказував?

         – Не було часу, та й що розказувати тут (Іван ледь усміхнувся). Але й ти ж міг сам мені подзвонити.