Гості (1 ЧАСТИНА)

Останні числа листопада 2023 року виявились надзвичайно сухими для кожного киянина, звиклого однак до помірного клімату. Більш того, повітря в останні роки все частіше засмічувалось вихлопними газами просто незліченних автомобілів. Звичайно, це все плоди урбанізації.

Проте юному рудоволосому літератору Олександру це зовсім не муляло. Навпаки ж, його приваблював їдкий запах горілого бензину. І особливо він міг добряче надихатися ним тепер, в самому серці Києва, на Хрещатику. Слово «серце» тут, до речі, вживається не тільки задля уточнення географічного положення нашого героя, але й тому, що все тут справді походило на так дорогий нам орган. Широка вулиця Хрещатик, немов аорта, простягалась до самого Володимирського узвозу, циркулюючи міський транспорт та цікавих пішоходів кожну хвилину, не зупиняючись ні на мить. Стоптані тротуари столиці ніколи не мали відпочинку від коліс, ніг та навіть лап.

Олександр діловито та поспішно ступав по цьому тротуару. Він проходив мимо масивної будівлі Київської міської ради. В лівій руці літератор міцно стискав коричневий, тяженький пакет. В ньому знаходились доволі непримітні речі: тонка релігійна книжечка, липова дощечка з так званим «ковчегом» – заглибленням, утворюючим природню рамку для майбутньої картини, півлітровий пластиковий стакан з білою, густою субстанцією – левкасом, та прозорий харчовий контейнер із яскраво-синьою сипучою фарбою – перетертим лазуритом, до якого примішувався малахіт. Одяг у хлопця був доволі скромний: біла сорочка зі стоячим комірцем, чорні джинси, на ногах звичайні шнуровані черевики. Волосся в нього яскраво руде, пострижене на скронях та потилиці. Ходив Олександр як можна стрункіше, випинаючи груди, немов привертав увагу перехожих на свої зовнішні недоліки – обсипані ластовинням руки та строго грецький, горбатий ніс.

Що ж до самої особи літератора – в серпні йому виповнилось п’ятнадцять років; він займав почесне місце в так званій «ВМЛА» – Всеукраїнській Молодіжній Літературній Асоціації. Звичайно, він був одним із її наймолодших членів, – бо приймали туди якраз з п’ятнадцяти, – проте статус собі він встиг заробити завдяки закарпатським фейлетонам, прийнятим на його батьківщині (тобто саме на Закарпатті) з великим задоволенням. Тепер він перейшов з фейлетонів на набагато довші твори – повісті та навіть романи. Тим не менш, основну долю часу Олександр проводив у, свого роду, штаб-квартирі ВМЛА в Києві, у великому ресторані «Мюзен», посередині Куренівського парку, де купа молодих літераторів віком від п’ятнадцяти до двадцяти трьох років проводили вечори кожен понеділок, середу, п’ятницю та неділю, обговорюючи останні новини із високого світу творчості та політики.

Нерідко Олександр ставав центральною фігурою в цих гарячих обговореннях, як то колись було в салонах минулих століть. Він був товариською, та водночас наглою людиною, що часто нехтувала лаконічністю в розмовах. Коли інші, дорослі, проте надто скромні мужі сиділи та уважно слухали юнака, йому в запалу швидких обговорень не раз по неуважності пропонували келих вина або ще чого міцнішого. Ох, як Олександра Івановича дратували подібні неуважності! Він-бо ненавидів спиртне всім своїм нутром і вважав, що любов до келиху це насправді непоганий аргумент аби принизити людину. «Випиваючи ту зіпсовану, гірку воду, ти вбиваєш свій талант і пам’ять!» – сказав він одного разу двадцятип’ятилітньому поету В’ячеславу Ховак, на прізвисько «прозектор», отриманого завдяки своїй професійній спеціалізації – патологічній анатомії.

Але в останній час Олександра все більше цікавило життя, смерть та відповідно з цим філософія й релігія. До останнього, до речі, наш герой відносився особливо бережно та із незвичайною допитливістю. Тому вивчення цієї гостро соціальної, та можливо, історичної теми він гордовито називав «вивченням теології». Звичайно, він розумів, що теологія є одною із найскладніших наук, бо ж масштаби її величезні, й щоб вмістити в голові вчення християнської, мусульманської, індуїстської та буддійської релігій, потрібно мати неабияку пам’ять та розум. Все ж, тут головною ціллю для Олександра стало вивчення саме християнської конфесії. По-перше це тому, що сам Олександр щиро вірив у безсмертність та істинність православ’я (що, само собою, далося йому ще з дитинства), та по-друге, через сильну актуальність саме православної віри в політиці, – що звичайно не могло не тягнути за собою погані наслідки зі сторони соціуму, який, як і Олександр, не терпів будь-яке втручання політики в церкву – хоча нерідко буває і навпаки.   

Звичайно, в такій делікатній науці Олександру потрібна була допомога. Цією допомогою став Родіон Михайлович Куприненко – іконописець Києво-Печерської лаври. Завдяки цьому вже немолодому, проте дуже начитаному та кмітливому художнику, Олександр чимало дізнався про підноготну православної віри. Правда, як для людини істинно віруючої Родіон був надто ж радикальним. В особливості радикалізм його проявлявся тепер, коли в післявоєнні часи Українська Православна Церква так званого Московського Патріархату особливо утискувалась зі сторони Православної Церкви України, предстоятелем якої стояв Митрополит Єпіфаній; коли УПЦ контролювала тільки Успенський собор, за який все ж продовжували боротись, наче за останній ласий шмат м’яса (не враховуючи тільки кількох монастирів, котрі ще належали єпархії Онуфрія). Загалом, в найближчий час намічувався скандал, можливо, навіть державного рівня. І якби скандал розпочався навіть в цей день, Родіон Михайлович без перешкод пішов би проливати кров за те, що одні називають «сепаратизмом» та «русофільством», та що другі «істиною» та «Церквою Христа». Олександр же беззаперечно вважав, що ніхто з цих людей не є стовідсотково правим, та що за обома церквами стоять гріхи, варті навіть самого Ефесу.