10.

  Коли я була маленька, як усі діти, любила фантазувати, і в років три-чотири уявляла, що крізь залізну трубу біля заїзду до нашого подвір’я можна потрапити у край мультфільмів. Про це я довго й наполегливо розказувала своїй подружці Наташці.

- Не може такого бути, – дивувалася та.

- А ти пробувала зазирнути? – я  не здавалась.

- Я зазирала, у трубі лиш бруд і черв’яки.

- Але коли пролізти крізь трубу, з іншої сторони – край мультфільмів.

  Наташка мені таки повірила, якось я уміла переконувати людей.

 Щоб витягнути Наташку із труби,  довелося кликати на допомогу дорослих.

Якоїсь весни у нашому хліві поселилася сім"я ластівок. Я, ЛЮбка, Наташка та Володька, як найближчі сусіди, любили сидіти на порозі та спостерігати, як вони ширяють туди-сюди, годуючи пташенят.

- А якщо закрити двері, то що буде? - якось сказав Володька.

- Буде темно.

- І що робитимуть ластівки?

- Не знаю...

  У цей час крізь двері летіла ластівки, Володька різко гупнув створками - і чорно-біле тільце затріпалося. Ми Володьці того не пробачили. Він утікав із двору так швидко, що загубив на стежці капця. Того капця ми потім поклали на могилку ластівки.

  Чи не того літа у мене на обличчі з"явилося ластовиння, і я вірила, що це саме через Володьку. Бо не раз чула від дорослих, що коли убити ластівку, станеш рябою.

 Тільки от чомусь воно напало не на Любку, не на Наташку і навіть не на Володьку, а виключно на мене.

+

 В кінці літа, коли дорослі викопували картоплю, ми з подружками любили влаштовувати по городах «квіткові тайники». Для того треба було нарвати всіляких квітів – катеринок, «циганочок»,  майорів, айстр, чорнобривців, маленьких хризантем, викопати в землі глибоку ямку і її середину гарно замостити квітками.

«Квітковий тайник» гарно маскувався – верх ямки ми закладали патичками і бур’яном, потім обережно притрушували землею.

- Наша ямка уже готова! – гукали ми з Наташкою до Любки.– Прийдеш до нас шукати?

- Зараз, зачекайте, я йду обідати! 

- Обідати?.. – ми зітхали разом: наші мами ходили на роботу, а Любчина – не працювала, отож обіди її були набагато смачніші й вигадливіші: обов’язково було щось гаряче, а ще  десерт.

- Ти хочеш їсти? – враз відчувши у своєму животі зрадливе бурмотіння, питала я у Наташки.

- Хочу… А що у тебе є?

- У мене є солоне сало  з банки, сітро і житній хліб.

- А в мене – свіжі помідори.

Я бігла в погріб, діставала з полички трилітрову банку із рудуватим салом. Потім ми з Наташкою сідали на теплому погрібнику і, зішкрібаючи із сала товстий шар солі, різали на скибочки, клали на хліб та їли у прикуску зі свіжими помідорами. Запивши цю страву лимонадом «Дюшес» - зі скляної пляшки, йшли провідувати Любку.

  Любка сиділа на кухні біля столу і їла борщ – із невеличкої полив’яної миски. Апетит у Любки був, мабуть, не дуже, тому що її мама стовбичила у неї над головою та все вмовляла:

- Ну ще хоч ложечку, га? Он квасолька…

- О, дівчатка! Хочете борщику? – раділа тітка Надя, щойно ми переступали поріг.– Пообідаєте разом з Любкою?

- Та не знаю… -  я вдавала, що геть не спокусилася тим борщем. 

 Борщ був дуже смачним, ще й від того, що парував  у рудих полив’яних мисках. Варенички із сиром  та какао на молоці  теж.

- Ну що, тепер підемо й пошукаємо наші квіткові ямки? 

 Лагідно сяяло передосіннє сонце, у фіолетових маленьких квіточках морозцю копирсалися вигнані із вуликів трутні, смоктали нектар метелики, а у затінку кущуватих стебел ховалися курчата. Поряд була влаштована квіткова ямка. Любка не без зусилля відшукала її у збитій на порох землі, а потім, обережно відкривши верх, зазирнула всередину.

- Ну як?

- Дуже гарна! – похвалила вона нашу роботу.

 А потім ми втрьох влаштували ще декілька таких же  у різних місцях  городу.

 У одну із таких якось провалилася Галя, коли йшла за гарбузом, і мало не зламала ногу.

- Та ви б хоч якось позначали ці свої пастки, – бурчала вона, болісно кривлячись та стрибаючи на одній нозі.

- Іще б що вигадала.

 Бо  ж який сенс тоді було б влаштовувати «квіткові ямки»? Адже найголовнішим у цій справі було майстерно їх замаскувати.

 Наступного дня я теж утрапила у ямку – тільки вже на Володьчинім городі. І тільки тоді зрозуміла, як же це боляче й неприємно, коли твоя нога зненацька кудись провалюється, а ти, втративши рівновагу, падаєш коліньми та ліктями на землю.

- А що коли у таку пастку втрапить наша мама? І коли вона зламає ногу… – оглядаючи мої здерті до крові коліна, дорікала Галя. 

 Звісно, ми і далі влаштовували свої «квіткові ямки», тільки тепер позначали довгими патиками.

+

Часом траплялося таке, що ніхто із моїх подруг не мав змоги вибратись на забавки, тоді я влаштовувала  розваги собі сама.

 От наприклад, майже по всіх межах росло багато кущів-клинчаків, із якими дорослі марно боролися за допомогою сап. Навесні молоденьку поросль намагалися прибрати – а вкінці літа вона знову пишно буяла, утворюючи затишні сховки для домашньої птиці та глушачи городину.

 Особливо гарно росли клинчаки понад дорогу, там їх зрубували найрідше. І от якогось разу, знудившись без діла, я знайшла на хатньому горищі ніжно-рожеве крепдешинове плаття (у якому ще дівувала моя мама). Плаття було на мене завелике, але я підперезала його татовим солдатським паском, попідсмикувала трохи вверх та, вільно розпустивши по плечах довге волосся, пішла дефілювати вулицею.

Була післяобідня пора, усі дорослі працювали, однолітків моїх теж чомусь не було видно, то ж мені дуже швидко обридло вештатися туди-сюди без діла. Але зайнятися все рівно не було чим, тож я знічев’я почала приглядатися до придорожньої рослинності і примітила, що багато кущиків та деревець мають обламані гілки, деякі з них ще сяк-так трималися за стовбур, або ж звисали, переламані навпіл.