9.

Знаєте... насправді мій початковий задум цієї книги був реконструювати саме щасливі миті дитинства.

Але, як я бачу, воно у мене було аж не таке дуже й щасливе (як і у вас, я певна), та й не буває абсолютного щастя.

І хоча я щосили намагаюся, все ж помічаю, що час від часу мене добряче заносить саме у мої дитячі травми.

Що ж, писатиму, як пишеться... 

 В дитинстві я любила шити. У мене було багато ляльок - великих, із руками-ногами, що рухалися, також - пупсів, пластикових ведмедів, собак, зайців, мавп, лисиць...

 У вихідні, або після садочка, ми з подружками влаштовували забавки - брали найулюбленішу іграшку, шматочки тканин, ножиці, голки та нитки й збиралися у котрої вдома, аби "шити одежки". Всідалися по колу, викладали поряд своє добро - і брались до роботи: приміряти, кроїли, зшивали або зв'язували "лоскутики" - обрізки з тканин, які нам давали наші мами, або ми самі їх десь обрізали (іноді із незачеплених відрізів "на сукню чи сарафан", або ж ходили у швейну майстерню та забирали "відходи виробництва". О, які там іноді скарби траплялися! Кольорові штучні шовки, блискучий атлас, груба шерсть, твердий кримплін, синець, льон і навіть крепдешин! Про мотузки із хутра, стрічки з мережив чи тюлю вже й мовчу (якось мені дістався лоскутик жовто-золотистох парчі, то був узагалі скарб!

 - У що сьогодні одягнеться твоя Таїса?- із серйозним виглядом всадовлюючи темно-коричневого пупса собі на коліно, зацікавлено запитала у мене Наташа. Я із захватом оглянула юбку на її Альбіні.

- А куди вони підуть?- перебила мене Любка, демонструючи резинову опецькувату "Жанну" у світло-жовтій легенькій жилетці.

 - Моя Таїса дуже змерзла, - дістаючи шматок коричневого хутра, я помахала ним перед носом у Любки. - Буду шити шубу.

- Ого!- Наташка помацала хутро.

- То куди вони підуть?

- В кіно!

- А нащо шуба?

- Мало там що, може, дощ піде...

 Одяг на ляльок ми шили простий - клали на клаптик ляльку, приміряли, де будуть руки, вирізали дві дірки, обмотували по стану. Іноді пришивали гудзики й стрічки. Головне було - натхнення, довгі серйозні розмови про взаємодію ляльок, їх стосунки, проведення дозвілля.

 Хлопців у ці ігри не приймали, бо де це видано - лялька-хлопчик! А коли б така й була, то невже хлопчик шитиме на неї одяг? А на ляльку-дівчинку точно шити не буде.

 Пізніше я навчилася шити ляльки з тканини, напихаючи всередину вату та пришиваючи очі з намистин, ліпила з пластиліну та глини. А коли мала час, де була самотня, ляльки ставали моїми подружками та друзями. Я висаджувала їх напроти себе й навчала мудрості. В обідню пору, коли нікого не було вдома, вкладала поряд із собою в ліжку, вкривала ковдрою та уявляла, що їм зі мною добре. А вночі... чомусь я вірила, що саме вночі ляльки оживають, розмовляють, ходять, щось роблять - так, щоб ніхто не бачив, і вранці завмирають. Тому я ніколи не кривдила ляльок, наділяючи їх людськими почуттями, якостями, здібностями та приписуючи дії. Я мала улюблених ляльок, яких возила із собою в інше село до бабуні мов компаньйонок. Маю фото, на якому ми із сестрою сидимо у полі на ковдрі - в купальниках та панамах, і я тримаю на колінах ляльку.

  Ми із сестрою узагалі часто бували разом, але, на жаль, більшості подій саме із глибокого дитинства я не пам'ятаю так добре, як вона. А те, що вдалося зберегти у пам'яті, резюче відрізняється від описів та трактувань Галі.

 - А ти пам'ятаєш Пісного?- запитує вона тепер, коли ми удвох сидимо за столом у котрійсь із вишуканих ресторацій Львова. - Як він їв ту рибу! Це капець.

- А як він її їв? І хто такий Пісний?

 - Пісний... це дядько, майстер, він робив ремонт у нашій хаті...

 - Ааааа, ремонт!- я вмить поринаю у відчуття далекого дитинства, з якого видобуваю кілька фрагментів спогадів і спішу ними поділитися: - Я лиш пам'ятаю поворот дороги, підмурівок та запах свіжого дерева, ще нову підлогу, стружку....

 - Так-так, - уриває мене Галя.- І Пісний щось тоді робив у новій хаті. Здоровий такий дядько, плечистий, рум'яний сидів за столом, а мама смажила рибу, великі такі карасі. А ми з тобою сиділи на дивані й дивилися, як він їв. Пісний брав карася за хвіст, закидав голову, відкривав широко губи, хапав того хвоста ротом і - хрум, хрум,хрум - перемалював усього, разом з кістками і головою...

- ... ого! А по скільки нам було років? Бо я не пам'ятаю...

 - Як не пам'ятаєш? - дивувалася Галя.- Ми ж тоді сиділи....

 - ...то по скільки нам було років?

- Мені близько вісьми, здається...

 - А мені ж, мабуть, у такому разі три?

 - Ну, так... А пам'ятаєш, як дядько хвалив наше волосся?

 У нас із сестрою у дошкільні та шкільні роки було довге й густе волосся, яке ми мили яйцем та дитячим милом, і я гарно пам'ятаю, як одного разу ми з мамою стояли у овочевому магазині, я тоді вже була невпевнена у собі до краю - соромилася своєї зовнішності, та не вважала себе красивою. І от та жінка взяла до рук мою косичку, лагідно провела й сказала мамі: які ж гарні у неї коси! Я запам'ятала ту фразу і той момент.

 Отже, тоді ми сиділи з Галею і з подивом дивитися, як дядько Пісний їсть нашу рибу геть усю цілком.

 - А потім він ще й нас похвалив. Сказав: яке ж гарне в дівчат волосся; люблю, коли у жінки є коса, щоб ось так намотати на кулак....

 - Тобто?

- Той дядько був десять раз одружений.

- Ого.

 - Але він бив своїх дружин. Казав: люблю вхопити за волосся, намотати на кулак, і щоб жінка голосно верещала, а я її тоді у морду...

 - Жах, це якийсь жах, - я не люблю пригадувати ці моменти з дитинства, коли і наш тато бив маму при нас, своїх дітях. Але таке було, і ці картини стоять мені в очах щоразу, коли я чую про домашнє насилля. Цього насилля в моєму дитинстві було досить забагато - бійки та сварки між батьками, сусідами, дещо чула від подруг, й воно тоді сприймається як буденність, хоча і досі мерзко - незважаючи на розуміння причин неадекватної поведінки кривдників та вторинної вигоди жертв.