8.

 Звичайно, я нікого не утаємничую в причину такої моєї поведінки. Й не хочу засмучувати вас, але...

Коли Галя привела мене додому, у густих сутінках, там уже розверталася знайома для мене драма. Як часто говорила мені в дитинстві мама, в тому, що вони з татом страшенно й потворно конфліктують, здебільшого винна я: була надто голосною, або ж тихою, набурмосеною чи й плакала, а ще - вередувала, не слухалася, говорила або робила щось не те й так далі.

Тепер я розумію, що все не так, але тоді (й до років сорока) я вірила, що причина усіх нещасть у нашій родині була я.

 Так, це дуже сумно, але я зараз роблю цей невеличкий відступ, аби ви зрозуміли ще краще.

 Ми входимо до хати, Галя пояснює батькам що й до чого. Я бачу розчервоніле обличчя тата, засмучене та перелякане мами, ще - чомусь посеред кімнати стоїть стілець, а у повітрі висне важка напруга - як завжди, коли тато вип'є алкоголь і починає бити маму. Я, звичайно ж, її захищаю. Але не цього разу, бо зараз навпаки.

- То це ти пішла вночі із дому й взяла ножа? Навіщо...- похмуро цідить тато, і я помічаю в його долонях пасок.

- Щоб відбиватись від бандитів,- усе ще вірю, що тата це переконає.

- Скидай штани й лягай на стілець, дупою угору,- тато аж ричить, ремінь розгортається й складається в повітрі удвоє.

- Ні,-я відступаю назад.

- Лягай, я сказав!!!

 Тато хапає мене за руку, скидає штани, кидає на стілець... і тут на допомогу мені приходить мама. Вона кричить на тата, кидається до мене та відкидає мене геть. Я падаю, боляче вдаряюсь коліньми об підлогу й боковим зором бачу, як вже занесений угору пасок, зі свистом розсікаючи повітря, летить на маму. Вона затуляється руками, плаче, а тато шмагає знову й знову...

І знову винна я?

Налякана, бачу свою сестру, яка стоїть біля дверей, й біжу до неї. Ми стоїмо поряд, плачемо та нікуди не йдемо - мовчки спостерігаємо за жахливо потворною сценою бійки.

 Звичайно, краще було б піти, але ми не можемо, мусимо пантрувати - аби наш тато не вбив нашої мами, бо тоді було б два варіанти, як казали тітки, мамині сестри,- нас віддали б до дитячого будинку,, або ж тато привів би до хати мачуху, а та б нас не любила...

 Саме тому, аби не бути причиною бійки між батьками, я не розповіла їм про справжею причину, чому ми з Володькою ходили у дитсадок, і чому майже три місяці до цього я мусила полежати в лікарні, бо мало не вмерла від двостороннього запалення легень.

 Тоді я теж не могла піти - із темної й холодної кімнати, куди щодня, на протязі тижня, закривала мене психопатична й жорстока вихователька.

 Хто не пам'ятає свій тихий час в садочку? Так хочеться іще погратися із друзями, побігати на вулиці або побавитися ляльками, але надходить Ікс-година, і час вкладатись у ліжко.

 В садочку я просто ненавиджу той тихий час, який насправді триває три або й чотири години. Після обіду вихователька заводить нас до спальні, ми роздягаємося до майок та трусів й вкладаємося кожен до свого ліжка.

 - А тепер закрийте очі та спіть!- голос виховательки такий категоричний, що марно сперечатись. І хоч я слухняно приплющую повіки, ось так відразу ж заснути часто не вдається. Тоді доводиться нудитися й лежати, немов та мумія у саркофазі.

- Ти спиш?- запитую свого сусіда по ліжку Сашка.

- І я не сплю,- шепоче збоку Оленка.

- Ану там тихо!!!- сиреною розколює повітпя вискливий голос Люськи.- Бо зараз виведу!!!

 Ми всі завмираємо у своїх ліжках, хто встиг заснути - здригаються й налякано блимають очима, але теж не ворушаться: усі чогось бояться. Чого?

 Нарешті Люська йде.

 Я вичікую ще кілька хвилин й підводжуся на ліктях, уважно оглядаю спальню - ніяк не вдається заснути й лежати нудно.

- Зіна, не спиш?- запитує Сашко.

- Ні, а ти?

- Давай поговоримо.

- Давай.

 Ми вдвох сідаємо і пошепки обговорюємо якісь свої проблеми, трохи щось фантазуємо. Ще за кілька хвилин біля нас опиняються Роман, Маринка, Люда і Руслан. За півгодини ми вже стрибаємо в ліжках, бігаємо по спалнеі і сміємося.

 Ніхто не спить!

Мені так весело, що я сміюся на весь голос. Раптом щось відбувається. Я - спиною до дверей й не бачу, що в спальню входить Люська, й тому не розумію, чому мов по команді більшість дітей буквально валяться до ліжок та закривають очі, інші, в тому числі і я, не встигають вчасно відреагувати й тому розгублено завмирають. Я ще не бачу виховательки, але вже відчуваю її чіпку долоню на своєму лікті. Потім мене несе якась невідома сила геть зі спальні. Я затамовую подих, дико лякаюся - і опиняюсь в коридорі.

- То це ти розколошкала дітей?- сичить мені в обшиччя Людмила Павлівна.

 Я заперечно хитаю головою, та геть не здатна видушити із себе бодай слово - мені стискає горло.

- Не смій брехати!- вихователька смикає мене за руку.- Трохи посидиш сама на горищі... поки всі діти спатимуть.

- Ні, вибачте...- видушую із себе.

Але Люська вже волоче мене червоними східцями нагору, відчиняє червоні двері, за якими холодно та темно - жодного віконця й немає світла, і штурхає вперед.

- Ні, будь ласка,- налякано чіпляюся руками за одвірок, але Люська невблаганна. Відчепивши, мов реп'яха, вона заштовхує мене у простір, що нагадує ящик для зберігання старих речей - трикутна надбудова-горище із дощаними стінами, цементованою підлогою та купою старого запилюченого мотлоху в кутку.

 - За свою поведінку ти покарана,- закриваючи скрипучі двері,повідомляє "вихователька".- Сиди тут тихо, бо якщо почнеш репетувати... та нехай я почую хоча б якийсь звук, викину просто на асфальт! Затямила?

 Я не розумію, мені страшно чи холодно, мабуть, усе відразу, бо рапогм починаю тремтіти й киваю головою на знак зголи: мовчатиму.

- Яка ганьба, - кидає Людмила Павлівна й зачиняє за мною двері на ключ.

Я зостаюся у темному просторі геть сама.