5.

Коли я була устаршій групі, саме із Володькою, вперше без батьків і не тому, що треба, ми разом пішли в садочок.

Середина весни, ми все ще одягаємось у пальта й головні убори, на ногах бурки, чобітки чи черевики.

- Підеш зі мною увечері далеко?- запитую у Володьки, коли він приходить до мене гратись у неділю.

- Піду,- він навіть не запитує настільки далеко і куди.

- Але це може бути небезпечно, дуже,- уточнюю я, яка ще ніколи не йшла далеко від дому сама.

- Ми підемо разом, самі?

- Звісно... але ми ще малі, й на нас можуть напасти бандити.

- Візьмемо з собою ножі і будемо захищатися,- пропонує Володька.

- Добре, тоді біжи додому й візьми ножа, я теж візьму.

 Коли Володька повертається назад із тесаком, яким батьки рубають свиням гарбузи та обчищають із буряків ботвиння, я показую тоненького кухонного ножа й попереджаю востаннє:

- Але я не відпрошувалася у мами.

- Я теж.

Беру Володьку за руку, і ми йдемо спочатку попід дорогу, біля ставка, переходимо по території цукрового заводу, впевнено крокуємо по липовій алеї й повертаємо на бруківку. Нас ніхто не зупиняє, за нами не біжать батьки й не переслідують злочинці, і в кожного в кишені ніж.

 Мій уже пробив підкладку червоного суконного пальта із капішоном і стирчить попід полою.  Володька одягнений "в клітинку" із бобриковим коміром.

 Минаємо побілений тинок, доходимо до хвіртки - вона не замкнена, потрібно лише штовхнути - і перед нами дитсадівське дворище, зовсім порожнє!

 Мені аж перехоплює подих від хвилювання - я знаю, навіщо сюди прийшла. Володька не знає. Але прийшов зі мною.

 На асфальтівці я відпускаю Володьчину руку і йду вперед, у моїх грудях закипає злість, росте упевненість, що я все правильно роблю, якась дика енергія пронизує наскрізь моє дитяче тіло, ослаблене нещодавньою важкою хворобою, і штовхає вперед.

 Чим ближче ми підходимо до квітників - дбайливо упорядкованих вихователькою Людмилою Павлівною, тим більше сил в мені з'являється, я аж тремчу в передчутті відплати.

- Гарно, - Володька дивиться на спушену землю, рівними рядочками посаджені квіти, на побілені бордюри. Тут і справді гарно, багато праці вклала сюди наша вихователька, напевно, їй приємно дивитися на ці квіти. І багатьом приємно. І мені. Але... ЦЕ справа ЇЇ рук, я розумію, як виховательці буде боляче - майже як мені, коли вона.... тому я й тут, ці квіти - мета цієї мандрівки.

- Про це ніхто не має знати,- кажу Володьці, сміливо стаючи на пухку землю.

Він дивиться на мене з подивом, який переходить у захват.

- Ми маємо витоптати тут усе, щоб жодної билинки не зосталось.

- Чому?Навіщо?- дивується Володька.

- Ти ж пам'ятаєш моє покарання - там, на темному горищі, після якого я на новий рік лежала в лікарні? Ось, - я гарно закочую рукав і показую все ще запалені місця від крапельниць, а ще у мене дуже болять сідниці - теж сколені, бо кожного дня уколи. І ще я й досі кашляю....

- Ого,- щиро лякається Володька, його зазвичай бліді щоки густо червоніють, а на очах з'являються сльози.

- І це все вона, Люська,- у мене калатає серце, я роблю ще три кроки вперед, роздавлюючи ніжні стебельця сальвії.- Вона заборонила казати про покарання моїм батькам. Я й не казала... Але ти про все знаєш. І мені дуже боляче, отут,- я пальцем тикаю собі у груди.- А ще я тепер дуже боюся залишатися сама удома, й коли нікого немає... бо там хтось дихає...

Мої груди стискає біль, мені важко дається видих. Та коли я починаю навіжено витоптувати квітки, бурмочучи: - Ось тобі, ось! -.. стає трохи легше.

 Володька йде за мною. Він теж витоптує рослини, і це його велика дружня підтримка, неоціненна послуга на все життя - в ці миті вираження злості, яка народилася з великого болю - через завдану вихователькою кривдою, я не була сама.

Коли за якийсь час квітник перетворився на справжній хаос - із витоптаної землі та понівечених рослин, ми з Володькою йдемо додому. На моєму обличчі розквітає посмішка.

- Правда ж, ми дуже сміливі, - я по-змовницьки дивлюся на Володьку.- Я така рада, що ти був зі мною.

- Хоч би нас ніхто не впізнав,- уперше лякається Володька.- Бо тоді знаєш, що буде?

- Знаю... Раптом у моїй голові народжується рішення. - А давай поміняємося пальтами, тоді нас ніхто не впізнає?

 - Давай.

Обчистивши чоботи від землі, ми міняємося одягом - я нацуплюю на себе Володьчине пальто в клітинку, він одягає моє, рожеве.

- Ну от!- радісно констатує друг.- Тепер нас точно ніхто не впізнає!

 Коли ми доходимо до ставу, уже добряче темніє.

- Мене можуть шукати,- уперше хвилюється Володька.

- Скажемо, що ти був у мене, -я міцно беру друга за руку.

Але... Цієї миті бачу, як по дорозі напроти йде моя старша сестра і шкірою відчуваю тривогу - вона мене шукає. Далі, за моєю сестрою, йдуть дві Володьчині сестри- боизнючки.

- То от де вони!-ще здалеку кричить Галя. Я міцно стискаю Володьчині пальці в своїх.

- От нам зараз перепаде, - шепоче він.

Уся наша радість вмить зникає, із супер-героїв ми перетворюємося на злочинців, яких будуть карати за непослух. Бо: без дозволу батьків нікуди йти не можна. А ми пішли, та ще й так далеко.

 Коли Галя та Володьчині сестри наближаються на небезпечно близьку відстань, щоб захиститись від їх гніву та неминучої розправи, я збираю усю свою сміливість докупи й кажу:

- Не треба за нас боятися, у нас ножі!

 Мов за командою, Володька вихоплює тесака і виставляє із ним руку вперед, розмазує перед собою.

Я помічаю, як у Володьчиних сестер округлюються очі, вони відступають трохи назад, зате моя Галя хапає мене за комір і волоче за собою. Позаду чую, як репетує Володька, коли сестри заломлюють йому руки та забирають тесака.

- А в що це ти одягнувся, опудало ти таке?- кричить Таїса, одна з близнючок.- Галя, стій, на Зіні Володьчине пальто.