4.

 Я стабільно ходжу в садочок.

Галя - до школи.

І у нас з'являються свої окремі подружки.

 Тамарка - подруга Галі. Її молодша сестра Валя - моя. Вони вже мають справжнісінький лак і красять нігті в червоне. Нам таке строго-настрого заборонено; наш тато ревнивий, і мама ніколи не фарбувала навіть губи.

 Але нам дуже хочеться, і якогось разу Галя бере фломастери й ми граємося у гру.

- Давай нафарбуємо нігті, а потім ходитимемо в гості?- пропонує старша сестра.

Я з радістю погоджуюся на цю авантюру й довірливо підставляю пальці.

 Мені подобається вишневий колір, до всього Галя малює на вказівному перстень.

- Тепер ти мені.

 Наші фарбовані нігті виглядають люксово, ми манірно розмахуємо ними перед обличчям одна одної та поглядаємо у дзеркало в серванті. Розігруємо всякі походеньки, милуючись яскравим манікюром.

 Та наше свято триває доти, доки з роботи приходить тато.

- А це що таке?- його сірі очі викочуються з орбіт, обличчя червоніє.

- Нігті,-каже Галя, - манікюр.

- Ти й Зіні накрасила???

Тато йде.

В повітрі висить напруга.

 Ми зі старшою сестрою спантеличено дивимося одна на одну.

За мить тато повертається. У нього в руках сокира. Він висовує грубу дерев'яну табуретку з-під столу, киває нам, аби ми підійшли.

- Кладіть сюди руки,- наказує на диво спокійним голосом, від якого мурашки по шкірі.

Я починаю плакати. Ховаюся за Галю.

- Навіщо?- питає Галя, хоча мала б здогадатися й, напевно ж, знає.

- Зараз повідрубую вам пальці.

Вердикт короткий. Промовлений впевнено.

Тата не слухатись не можна.

- Не треба...- шепоче Галя, але приречено йде до табуретки, я сунуся за нею, міцно тримаючись за руку, схлипую; раптом мені не стає повітря, серце от-от вистрибне з грудей.

- Я що казав? Нігті красити заборонено, мої доньки мають бути порядні.

- Але це не лак, фломастери...- шепоче Галя.

- Клади пальці на стілець!

 Мов під гіпнозом, Галя кладе руку.

 Від жаху що буде далі я задихаюсь, схлипую, потім не витримую і плачу.

Я аж заходжуся в плачу.

Мені неймовірно страшно - якщо сестрі повідрубують пальці, а потім мені...

- Тату, вибач, ми більше ніколи не будемо фарбувати нігті. Ніколи-ніколи!- тихенько плаче Галя.

А я вже синію, неспроможна видобути із себе ридання, у мене немає сили зробити вдих. Нарешті моє тіло здригається в конвульсіях, і я осідаю на підлогу.

Тато опускає сокиру.

- Щоб зараз же відмили руки,- помічаючи мій стан, гримає він та опускає сокиру.

Радикальне шокове виховання...

Я напівпритомна.

У поведінкових схемах назавжди закарбовується: якщо я буду сильно плакати, то тільки це може врятувати.

Бо далі, вхопивши під пахви, старша сестра волоче мене до умивальника. Там я приходжу до тями. Під пильним поглядом тата, наливши у емальовану миску води, ми відшкрібаємо пальці пральним милом, аж доки від червоної барви на нігтях не залишається й сліду.

 Наші нігті рожево-білі, якими їх створила природа. Чого не скажеш про психіку...

На щастя, астма та епілепсія мене минули. Хоча... деякі наслідки я відчуваю й досі.

 До слова, нігті я досі не фарбую, бо моє тіло має досить чіпку память на травматичні події, і коли я відчуваю на нігтьовій пластині лак - мені спирає подих.

Моя ровесниця Люба живе зовсім поряд зі мною, і ходимо ми в одну й ту саму групу.

Люба мріє про зачіску.

- Хочу так само, як у Мерлін Монро,-каже вона й показує вирізку з журналу.

- Красиво,- погоджуюся я, тереблячи у пальцях тоненькі кіски: тато наполягав, аби ми із сестрою мали довге волосся.

- Ніхто так не вміє стригти,- Люба ідею не полишає та розвиває далі.- Ти бачила, які зачіски у виховательок?

- Це просто жах,- я морщу носа - на той час у моду входить "хімія" - жахлива процедура спалення волосся реактивами аж до такої міри, що воно схоже на паклю або щітку для чищення взуття.- Але...-багатозначно дивлюся на Любу, - я могла б спробувати тебе підстригти.

- Справді?- у Любиних очах спалахує надія, вона ще раз розгортає фото Мерлін Монро, дивиться на мене.- Ти зможеш так?

- Зможу. Ходімо до мене додому.

 Моя мама закінчила курси крою і навіть має швацьку машинку, в її шухлядках зберігаються кілька котушок з нитками й великі кравецькі ножиці - чудовий інструмент для стрижки.

- Пограємося у перукарню, - вже в хаті пропоную я.- Спочатку я тебе підстрижу "під Єдіту П"єху", а потім ти мене - "під Наташку".

- Згода, але... що як нам не дозволять?

- Сховаємося під ліжком, там нас ніхто не знайде!

Озброєні гострими кравецькими ножицями та гребінцем, ми з Любою заповзаємо під наше з сестрою ліжко. Пружини нависають просто над нашими головами. Темно. Тісно. Парко.

- Спочатку я,- пропоную Любі. Вона покірно схиляє голову, підсовується до мене ближче.

У сутінках я майже не бачу її обличчя, тому кладу одну руку вище лоба, у іншій ножиці. Навмання, пропускаючи пасма волосся крізь пальці, я зістригаю пасмо за пасмом, аж поки зовсім не лишається довгих. Я обстержую її голову руками.

- Ну от і все. Хочеш побачити, як воно?

- Хочу...- із захватом шепоче Люба.

 Коли ми йдемо до серванту, я розумію - щось не те.

- А точно як у Едіти П'єхи?- на дивно невпізнаванному обличчі Люби сумнів.

- Ну... звісно, не точно, але трохи схоже.

 На очах Люби з'являються сльози, її ніс червоніє.

Я із запізнілим страхом розумію, що була надто самовпевненою - у деяких місцях на Любиній голові добрячі залисини, дещо висить пучками...

-Чубчик нерівнй,- каже Люба й закушує губи.

- Хочеш, підрівняю?- клацаю ножицями.

- Ні,- вона підходить до мене й бере із рук ножиці, її губи тремтять, очі сяють дивним вогнем.- А тепер моя черга тебе постригти. Ходім під ліжко?