3.

Коли я народилася, моя старша сестра нарешті отримала назад свою маму, ну і... у подарунок мене, чи, радше в догрузку. До 2-х років, доки я не почала відвідувати дитячого садочка, а Галя - школу, ми були міцно прив'язані одна до одної - старша сестра обов'язком (можливо, й погрозами), я - необхідністю, у мене просто не було вибору! Тобто, як стверджує психологія, ми утворювали ідеальну співзалежну пару.

Хто із нас був більш залежним? Я не знаю. Мабуть, сестра утримувалася поряд зі мною з примусу, я - зі злиття, та й просто хотіла вижити, а для цього малій дитині обов'язково потрібен поряд дорослий.

Літо.

Спека.

У місцевому клубі мультфільми. За Галею заходять подружки.

- Мамо, можна в кіно?- питає вона у мами.

- Ні. Ти мусиш сидіти з сестрою.

Ми сидимо на дивані поряд. Я не зводжу зі старшої сестри закоханого погляду. Я її люблю. Вона завжди поряд. Мені без неї страшно. Самотньо. Самій. Галя кидає на мене погляд, сповнений відчаю та злості. Я посміхаюсь у відповідь, простягаю руки. Галя мене відштовхує. Але я щаслива та втішена - ця рідна людина зі мною поряд, вона до мене щойно доторкнулася! Галя похмурніє, відсовується від мене якомога далі, мовчить, на її очах сльози. Я вмить зчитую настрій старшої сестри, її емоції, почуття й собі сумую. Але... як же добре сумувати, аби тільки разом.

Я дуже люблю свою старшу сестру.

Я знаю себе тільки поряд із нею. Мало того, ми спимо в одній кімнаті. Разом. В одному ліжку.

І коли мама якогось ранку веде мене в садочок, я страшенно лякаюся.

- А Галя?- вперто зупиняюся, коли ми виходимо за хвіртку.

- Галя піде в школу,- каже мама.

- Тоді я теж - у школу!

- Ти ще маленька. Ходитимеш до садочка. Там багато діток, будете бавитися.

- Я не хочу до садочка! Хочу додому.

- Нам з татом треба ходити на роботу, Галі - до школи. Вдома нікого нема.

- Я хочу бути з Галею!

- Будеш, увечері. Йтиму з роботи, заберу тебе з садочка додому.

Бруківка через кагатне поле - територія цукрового заводу.

- Поглянь,- мама показує на білий будинок, який ми минаємо; я міцно тримаюся за її руку.- Я працюватиму тут.

- Я хочу з тобою. Візьми мене на роботу!

- Ні, дітям - не можна.

Підходимо до високого муру зі шлаку, за ним - довга будівля із цегли. Мама відкриває деревяну хвіртку, я бачу перед собою двір, асфальтовану алейку, металеві конструкції ракети, трактора, гойдалку, інших дітей, чужих дорослих...

- А якщо мене образять? - боязко запитую та притискаюся обличчям до маминої спідниці, голосно вдихаю повітря.

Мама показує на високий мур.

- Я тут, близько, ти ж бачила будинок?

- Але мені страшно...

- Станеш біля муру й гукатимеш.

- Ти почуєш? - у мене сумніви.

- Гукай. Я обовязково почую і прийду.

- Добре...

 Звичайно, я маленька і хочу до мами. Я дуже сумую. І щойно випадає нагода, замість заприязнитися з іншими дітьми, вчиняю провокацію - займаю дівчаток зі старшої групи, обзиваючи товстулями й дурепами, і коли вони у праведному гніві кидаються до мене з кулаками, оминаючи довгу будівлю дитячого садочка, я щодуху мчу до умовленого місця, обдираючи до крові пальці, вилазю на мур та щосили гукаю маму.

Мама мене не чує. Із цього місця таки далеко. Я це розумію, але у голові голос мами - і я кричу, ще і ще, аж доки не хрипну, а дівчатка не починають із мене сміятися.

 Розчарована, я зістрибую вниз і насуплено йду геть. Мені боляче. Я зраджена. Обманута. Осоромлена. Зневірена. Уперше ображена на маму. Здивована її вчинком. Вихор почуттів.

 Моя старша сестра іде в перший клас і відразу ж - до музичної школи. Я хочу бути поряд з сестрою, тому теж прошу, щоб мене записали до музичної школи.

- Ти ще мала. Підростеш, і будеш ходити,- обіцяє тато.- А поки Галя грає, ти можеш поряд із нею співати. Галя, звичайно, дивиться на мене скоса. Я на неї - із захватом та надією: на колінах у старшої сестри баян, і вона вже уміє видобувати із нього ноти, так, щоб звучало гарно.

 Наближається Новий рік, веселе свято у нас в садочку.

- Вчитимете із Зіною пісню,- каже до Галі тато й залишає нас удвох зі старшою сестрою.

Я. Галя. Баян.

- "Савка та Грішка",- читає Галя і з серйозним виглядом бере баян, сідає та починає грати. Я заворожено слухаю. - Тепер співай.

- Спочатку потрібно вивчити слова, - до нас заходить мама, перегортає сторінку нотного зошита й повільно читає текст, я повторюю за нею. Потім співаю.

 Мені дуже подобається співати під акомпонемент баяну, який із зусиллям розтягує моя старша сестра, а її пальці бігають по кнопках.

Нарешті ми готові йти на сцену.

Виходимо удвох. І виступаємо разом. Дві рідні сестри. У актовій залі школи. Нам гучно плескають і чомусь дарують шахову фігурку королеви - сріблисту статуетку жінки - одну на двох. Моя радість не знає меж. Я повсюди ношу подарунок із собою та навіть ладнаю одяг - обмотую носовою хусточкою циліндрик п'єдесталу, мудрую зі шматочків тканини сукню, яка прикриває випуклі груди жінки, якій я даю ім'я - Параска.

Дивно, тому що далі мої спогади про тісну взаємодію зі старшою сестрою якось ... розвіюються. Пригадую деякі моменти. Щось пригадує сестра. Але то ми вже відносно дорослі.

 Коли я йду в садочок, моя старша сестра здобуває волю. Відносну, звичайно, бо ми і далі живемо разом, проте від ранку й до сімнадцятої години у будні вона має повний спокій - без мене.

У на є спільна бабуня - мамина мама, у якої ми проводимо разом єдиний вихідний - неділю. Іще є дві тітки. Інша бабуня - татова мама, її чоловік - дідуньо Віктор, моя тезка - тітка Зіна, батькова рідна сестра, і її двоє дітей Олег та Оля (потім з'явилася ще й Лєна).

 Мені три з половиною роки. Батьки нарешті завершили будівництво нової хати, і ми святкуємо новосілля.

 Всередині пахне фарбою, свіжими дошками й новими меблями. Я повертаюся із дитячого садочка, бігаю по подвір'ю і весело сміюся, вбігаю в хату, стрибаю на диван.