2.

А до садочка...

Поки я не народилася, моя старша сестра жила у бабки, майже п'ять років. Це крайня хата в селі, стоїть на пагорбі, зліва хата сусідів-родичів та яр, справа - широкий беріг, левада, Лиса гора й зарості ліщини, що відмежовують село від безмежжя полів. Хата глиняна, тепла, із піччю, лежанкою; затишні сіни відмежовуть другу, холодну половину, звідси дубова драбина веде на горище, а міцні дерев'яні двері зачиняються на ніч на великий металевий засув.

 Сестра тут - маленька. Її забавляють, плекають, гарно годують та поять теплим молоком "щойно від корови", зі справжньою густою пінкою. Старенька бабуня розказує казки й бувальщини, тітки дозволяють усе на світі, а старша, двоюрідна сестра Катя привозить гостинці. Сюди навідуються дядьки - мамині старші брати, бабусині діти, їх діти. Загалом, весело й комфортно. Аж раптом...

- У тебе з'явилася сестра,- якогось ранку каже бабуня.

- Звідки з'явилася?- із подивом дивиться Галя.

- Ну... її народила твоя мама. І ми сьогодні підемо на неї подивитися.

 Для моєї майже п'ятирічної сестри це справжея несподіванка, і вона уявляє собі когось такого ж, як Катя - на вісім років старшу дівчинку. Тому, коли після обіду, одягнену у кілька шарів теплого одягу, взуту у биті валяночки й замотану в картату суконну хустку, бабуня приводить Галю під будинок батьків (насправді, це лише пів хати - службова квартира у "фінському домику"), вона налякано тиснеться до колін і пручається.

- Чому ти? Ходімо всередину, побачиш сестричку,- намагається заспокоїти онуку бабуня.

- Я... її ... стидаюся,- бурмоче Галя й мало не плаче.

Бабуся сміється, бо не розуміє причини страху: я ще дуже маленька, і причини соромитися насправді немає. Але ж. Далі відбувається знайомство, і замість страху та сорому моя старша сестра відчуває подив, збентеження, а потім...

 Як ви гадаєте, що може відчувати майже п'ятилітня дитина, яку забрали зі звичного їй світу, де вона була його центром, у геть незнайоме місце, до майже чужих людей, яких бачила хіба інколи, хоча вони й називались "тато й мама", та ще й поклали обов'язок - доглядати молодшу сестру.

- Тепер ти за неї відповідаєш,- сказала вранці мама, щойно Галя прокинулася від мого дикого вереску. Галя здивовано закліпала очима: це як??? До мого народження вона теж дивувалася - чому у інших дітей є тато й мама, а в неї... тільки бабка й тітки. І якось навіть попросила, аби молодшу тітку називати мамою, а старшу, звісно, татом. А тепер справжні мама з татом, замість почати виконувати свої прямі обов'язки - любити й піклуватися, у разі чого - захищати й лікувати, перекладають ці обов'язки на неї... віддаючи у повне розпорядження - сестру??

Мабуть, замість втіхи й захоплення, ніжної любові й теплоти - як то очікували дорослі та мало б бути - сестринські почуття і все таке, моя сестра відчула до мене злість. І мала на те повне право. Звісно, я жодним чином її не засуджую й не серджуся, за те, що відбувалося між нами потім. Бо яка маленька дитина вчинила б по-іншому?

Але.

Але - я в тому була не винна.

І.

І що відчувала я?

- Я хочу піти погратися,- поглядаючи з вікна на вулицю, де був сніг і поки ще не знайомі діти, ровесники моєї старшої сестри (ліпили снігову бабу, весело перегукуючись і регочучи), спробувала відстояти своє право на дитинство Галя.

- А як же твоя сестра?

- Вона нехай собі спить.

Я почула голос сестри і вмовкла, намагаючись піймати очима погляд, щоб зрозуміти - мене ж люблять?

- У мене багато роботи. Потрібно зварити їсти, погодувати курей, попрати пелюшки,- категорично заявила мама.- І я не маю часу на дитину.

- Але ... я хочу... погратися.

- Ти вже доросла, й тепер за Зіну відповідаєш ти.

 - Але я зможу колись погратися?

- Звісно, зможеш, - пообіцяла мама.- Але пізніше. Потім. Коли сестричка підросте.

Коли мені виповнився місяць, мама з татом вирішили поїхати у гості до родичів, у інше село.

Звісно, за няньку була залишена Галя.

Двоє маленьких дітей - один місяць і чотири з половиною роки, самі у хаті, взимку.

- Якщо дитина почне плакати,- повчала мама,- то вона або голодна, або попісяла. Спочатку дасиш соску з молоком, тут має вистачити, а потім попробуєш рукою, і якщо мокра, то зміниш пелюшки,- мама показала на стопку чистої білизни.

- Як Зіна спатиме, можна піти до Свєти?-просилась Галя.

Через коридор, напроти наших дверей, були ще одні - у сусідню квартиру. Там теж жила молода родина із донькою такого ж віку, як моя старша сестра. Іноді дівчатам вдавалося погратися разом.

- Ні, Зіну саму не залишай, постійно будь поряд, бо мало що. Чекай, коли ми повернемося.

- Я хочу гратися зі Свєтою....

- Гратимешся зі своєю сестрою. Коли вона виросте.

- А коли вона виросте? - Галя мала великий сумнів.

Батьки поїхали.  Галя визирнула в вікно. Потім перевела погляд на мене. Я завжди відчувала до старшої сестри безмежну довіру, її очі дивилися на мене, щойно змогла розрізняти світ, тому я посміхнулася, бо відчула: коли Галя поряд, я ніколи не сама.

Натомість Галя спохмурніла.

- Коли ж ти уже виростеш?- схилившись над колискою, прошепотіла вона.- Ну давай, рости нарешті! Звісно, так швидко рости я не могла, тому нахмурила лобик, сконцентрувала погляд на обличчі сестри - уся перетворилась на увагу. Коли ж сестра зникла із поля зору, я закричала, і гірко плакала доти, доки, розмотавши із пелюшок та вхопивши за плечі, Галя поставила мене на мішки із цукром, викладені попід стіною.

- Давай, рости, рости, рости!- щосили трясла мною старша сестра, підіймаючи все вище і вище над мішками, так що мої голова та ноги бовтались в повітрі.- Чуєш?!! Чого ти не ростеш?!!! Рости!

За декілька хвилин нічого не змінилось. Я як була маленькою личинкою, такою й залишилася. Хіба що знову почала плакати. Галя була розчарована до решти. Утомлена, вона кинула мене просто на підлогу й потягнула за ноги. Проволікши трохи в один бік, взяла за руки й поволокла в інший. Жодних результатів!