1.

Робоча назва:

1) Болотяні діди

2) Як я стала вчителькою.

ПЕРЕДМОВА

Ця історія - про моє дитинство. Тому, щоб її написати, я продираюся крізь спогади, які не завжди точні, іноді викривлені сприйняттям, або ж призабуті із часом. Та мені важливо відтворити саме цю частину свого життя саме у цей період. 

Січень. Страшенний мороз ще й віхола. Мені близько трьох чи чотирьох років.

І це точно мій день народження.

- Мабуть, сьогодні будеш вдома, - каже мама, збираючи щось до сніданку, зазвичай суп та куряче м'ясо, хліб, молоко.

- А як же цукерки? Я обіцяла, - проголошую відмову: у дитячому садочку мені співатимуть "Коровай, коровай, кого любиш вибирай..." і - я буду в центрі уваги, а це важливо.

- Гаразд, будемо йти, - сміється тато і починає мене збирати до садочка: колготи,штани, майка,світер, ще один, тоненька хустка, шуба, зверху хустка товста, зав'язана навхрест по грудях та попід пахви, теплі чобітки, рукавиці...

Ось так і виходимо у завію.

Тато садить мене собі на плечі та йде попід заводський ставок, де дме страшенно. Я примружую очі - єдине, що видно з-під хустки, міцно тримаюся за татову шию, притискаюся всім тілом - попри негоду, мені тут затишно.

- Яка здоровуля, а сидить на батьковій шиї!- чую зненацька й розплющую повіки.

Мені неприємно таке чути, але відповісти я ще не можу - надто мала, вже привчена поважати дорослих.

- У Зіни сьогодні день народження, - каже тато. - А нести її не важко. Та й ... так тепліше, мороз надворі. - Ага. Так. Мороз. Навіщо узагалі в таку негоду кудись іти?

І тут я не витримую.

- У мене день народження!- кричу, перемагаючи тканину, якою запнуто мій рот, скажений вітер, мороз і, головне, упередження, що слід мовчати.

- О, тоді узагалі навіщо в садік?

- Бо мені требааааа!

В садочку тепло. Тато заносить мене всередину кімнати, ставить на підлогу, шар за шаром знімає верхній одяг....

Як і більшість із вас, я не пам'ятаю багато чого зі свого дитинства, особливо раннього. Мабуть, як і всі решта дорослих людей планети Земля. Проте, крім досить-таки серйозних шматків спогадів, маю надійних свідків та очевидців, які мене рясно інформують.

Найпершою є моя старша сестра.

Я народилася. Галі чотири роки та вісім місяців. Вона хороша й мила дівчинка, весела, непосидюча - але живе з бабусею та двома тітками, рідними сестрами нашої спільної мами, в сусідньому селі. Так вирішили батьки, коли народилась Галя. То було їх рішення та, зважаючи на особливі обставини, про які саме у цій історії волію мовчати (може, мені навіть і вдастся) - воно було правильним.

 Сестра повернулася у батьківську родину, коли народилась я.

Середина січня, заметіль, мороз (усе так і продовжуватиметься роками), Галю забирають від бабусі, заводять у теплу хату, показують мене у сповиточку.

- Знайомся, це твоя сестричка,- каже мама.

Галя здивовано зазирає до люльки, бачить якийсь згорток, крихітне лялькове личко із заплющеними очима й, здивовано переводить погляд на маму.

- Це твоя молодша сестра, - каже тато.- Подобається?

- Ні, - Галя відповідає категорично. - Вона страшна.

Тато з мамою сміються. У цей час я прокидаюся та починаю плакати, все голосніше й голосніше. Мама мене на руки не бере - в її голові існує тверде переконання, що дитину не можна привчати до рук, бо тоді...бо тоді вона буде постійно плакати й проситися на руки, ростиме балувана, вимоглива та вередлива. Це тепер всі знають, що навпаки. Але тоді було так.

Отож я плачу, аж розриваюся, Галя налякано відходить від колиски.

- Я не хочу цієї сестри, - каже вона.- Віднесіть її туди, де взяли.

- Уже не можна, - хитає головою мама. - Ми заплатили за неї гроші.

- За це?- сестра шокована.

- Тепер ти будеш її бавити,- насправді, тато підливає масла до вогню.

- Не буду...

- Доведеться, бо це твоя сестра.

- Я її не просила.

Ось таким було наше найперше знайомство.

Мабуть, я теж була не в захваті, бо мені страшно, самотньо, на мене дивляться наляканими очима, мене не хочуть. А, як відомо, новонароджені феноменально зчитують усе, що відбувається довкола - звуки, міміку, інтонації голосу, погляд, дотик, тепло...

Я верещу аж синію, сестричка боязко відходить якомога далі, затуляє вуха долонями.

- Я хочу до бабусі,- теж схлипує вона, бо виросла в бабусі й там їй було затишно та спокійно. Тепер - на плечі лягає відповідальність. Бо тато з мамою уперше знайомлять нас саме так.

- А хто бавитиме сестричку?

- Я не знаю.

Галя пригадує, що бабкаякось їй казала, що скоро у неї з'явиться сестра. І Галя уявляла її ровесницею, веселою дівчинкою, із якою можна буде бавитися ляльками. А тут...

- Підійди ближче. Дивись, яка вона маленька. Можеш погладити,- наполягає тато.

 Коли Галя таки підходить, боязко зазирає в колиску, простягає долоньку й доторкається до мого обличчя, я ловлю її погляд, відчуваю тепло - і затихаю, починаю посміхатися.

- Ну от. Тепер вас двоє, - тато гладить Галю по голові. - Добре мати рідну сестру.

 Я теж чую його слова. Мені стає спокійно. Я замовкаю. Ми радісно посміхаємося одна одній.

- Ви будете любити та підтримувати одна одну, - тато задає напрям у наших відносинах. Але маленькі діти не розуміють значення слів, радше вони копіюють дії дорослих, їх поведінку, ставлення один до одного та решта. А ще - відчувають...

У садочку пахне особливо - якась тягучо-млотна суміш молока, цукерок, солодкої сечі, гречаної каші, порохів.

Тато вносить мене з морозу до яскраво освітленої і теплої кімнати.

- Таки прийшли, в завію, - розтягує підфарбовані губи вихователька, але її очі так і залишаються скляними: жінка хоче спати, спокою та затишку власної вітальні, обіймів чоловіка - а тут таке.