Сирени

Михасик крутився, мов прудка рибонька, — ліворуч, праворуч, униз, угору — і бабця ніяк не могла застебнути на ньому зимову курточку. То він присяде, то підстрибне, то підставить плече так, що рукав з’їжджає кудись аж під саме вухо. Руки в бабці вже були не такі вправні, як колись: артрит стягнув пальці, і вона лише час від часу зітхала та просила Михасика постояти бодай хвилинку на одному місці.

— Та годі ж ти, — утомлено промовила бабця. — Холодно надворі, змерзнеш.

Та Михасик не міг стояти не від упертості. Просто він уже чув те, чого вуха старенької бабці ще не встигли вловити. Протяжний гул, схожий на далекий вітер, долинув десь із центральної вулиці. Звук ріс, набирав сили, і дитячі очі Михасика раптом посерйознішали. Він завмер.

— Чуєш? — прошепотів він. — То швидка…

Бабця підняла голову. За кілька секунд і вона почула: «уууу-уааа-уууу». Перша сирена. За нею — інша, вища, дзвінкіша. Щільний, тривожний потік звуків наближався до їхнього дому.

— Це ж той потяг приїхав, так? — Михасик повільно опустив руки. — Зазвичай він щоп'ятниці приходить…

Бабця зітхнула. Він завжди так — стоїть, прислухається, ніби всередині нього схований якийсь особливий слух, хлоп’ячий радар, що вловлює звуки раніше, ніж їх почує будь-який дорослий.

— Мабуть, з нього, — м’яко сказала вона. — Напевно, багато поранених.

Михасик кивнув. Він давно навчився розрізняти сирени швидких. Одні бігли стрімкими, короткими перегуками — такі машини, казала продавчиня тітка Люся з сусідньої крамниці, подарувала Норвегія. Інші співали ширше й м’якше — то були іспанські. Були й гучні, ніби намагались перекричати всіх, — старі, що їздили містом ще років п’ять тому, але все ще вірні. У кожної сирени був свій характер. І Михасик чув їх так, ніби вони розмовляли з ним.

— Оця — норвезька, — сказав він і знову подався вперед, поки бабця ловила на ньому капюшон. — А за нею… ага, та, що з великими фарами спереду, така жовта з червоною смужкою.

— Усе ти знаєш, Михасику, — сказала бабця, зав’язуючи йому шарфик.

У дворі було холодно, та сніг не поспішав випадати, дозволяючи легенькій крижаниці сковувати всі калюжі на дорозі. Щойно вони вийшли, сирени стали гучнішими, наче машини проїжджали просто крізь повітря перед ними. Стежка до вулиці була вузькою, встеленою дрібним крижаним кришталем, і Михасик ступав обережно, поправляючи на плечі курточки зелену світловідбивну смужку.

— Бабцю, можна ми підемо до дороги? Трішечки, зовсім трішечки!

— Хай буде, — погодилась вона. — Тільки тримай мене за руку.

Вони зупинилися на краю двору. Вулицею, одна за одною, тяглися швидкі. Крізь вікна, покриті легкою памороззю, було видно водіїв, що дивилися вперед, стиснувши губи; фельдшери у задніх відсіках були лише тінями, та Михасик знав — там лежать люди, закутані в ковдри, бліді, тихі. Хтось, може, спить від ліків. Хтось стогне від болю. Хтось шепоче чиєсь ім’я.

— А навіщо ти їх так уважно слухаєш, Михасику? — запитала бабця.

Він трохи подумав. Потім сказав:

— Бо коли поранених зустрічають — це важливо. Це ніби кажеш їм: ви вже майже вдома. І я думаю… — він зам’явся. — Якщо тата поранять… то його теж хтось зустріне.

Бабця присіла поруч, наскільки дозволяли хворі коліна, й обняла його за плечі.

— Твого тата скрізь зустрінуть так, як треба. Добрі люди не зникають. Доброта — вона як світло, Михасику. Не гасне, навіть коли темно. Як твій оцей браслет — тільки світло на нього впаде, і він одразу спалахує яскраво-яскраво, щоб видно було.

Малий кивнув і знову підняв голову. Ще одна сирена — довга, тягуча, ніби стомлена дорогою. Він прислухався й ледь-ледь усміхнувся.

— А ця… польська. Я знаю, бо вона ніби початок якоїсь пісні.

Бабця тихо погладила його по спині.

Вони стояли так іще довго. Машини проїжджали повз, одна за одною — у бік лікарні, а потім поверталися назад до потяга. І в кожній сирені звучала історія когось, хто боровся і сподівався. А Михасик слухав їх і теж сподівався, що люди так само повертатимуться назад. Може, спершу через лікарню, але обов’язково — додому, до тих, хто їх чекає.

І коли остання машина зникла в глибині міста, він усе ще стояв, дивлячись туди, де танула смужка червоного світла. І думав, що коли він тут — зустрічає незнайомих поранених, чекає їх, слухає їхні сирени — то десь там, далеко, знайдеться хтось, хто стане край дороги і для його тата.

Хтось, хто почує сирену й скаже:
— Це свої. Їх треба зустріти.

19.11.2025