**********

—Доброго вечора. Ти дуже гарно граєш,скажу чесно ніколи не чув щось прекраснішого—промовив Арес і посміхнувся мені.

—Спасибі. Приємно таке чути—відповіла ,але в голові в мене зараз була суцільна каша. Я не знала ,що я маю робити,як я маю стати чи взагалі як продовжити цю розмову. Адже Арес був першим парубком нашого містечка і добитися його уваги намагалися чимало дівчат. А тут на тобі...сам підійшов та щей зробив комплімент. 

— Чи не проти ти погуляти по набережній ,адже тут дуже шумно—запитав Арес 

— Можна,проте ненадовго—відповіла я і ми рушили вузькою стежкою в сторону берега.

Вечір був прекрасним. На небі світив серп місяця, а довкола розкинулися зірки ,ніби хтось пройшовся по небі і спеціально посіяв їх. Мені здавалося, що інколи вони ніби оживали і іскрилися ще сильніше та навіть водили свої хороводи по небесній гладі.

Прогулюючись набережною ми багато розмовляли. Арес розказував про свої плани на життя. Казав що хоче подорожувати по морі та стати картографом. 

—Я хочу намалювати карту усього моря,аж до самого краю світу—мрійливо розказував Арес 

Так сидячи і розмовляючи ми незчулися як наступив ранок. Повертаючись додому я була в дуже хорошому настрої. В мене було таке враження ,що я не йду ,а лечу.  Емоції переповнювали мене.

—Давай зустрінемося тут на цьому місці через три дні?—запропонував Арес коли ми вже розходилися по домах.

— Добре. Тоді побачимося—відповіла я і чуть не підстрибуючи пішла додому.

За те ,що я пізно повернулася,мати дуже сварилася. Заламувала руки до неба і промовляла:

—Де ж таке видано,щоб незаміжня дівчина цілу ніч тинялася по вулиці...Охх який же це сором!!!!.... Що ж люди будуть про нас говорити. Як мені дивись їм в очі,я тепер голови не зможу підняти через тебе... —голосила ненька— Чому ти не можеш як усі інші притримуватися правил???

Так продовжувалося цілий ранок, навіть якщо сусіди не знали що мене вночі вдома не було ,вони це сто процентів тепер почули. Можливо не тільки сусіди ,а й цілий квартал....

Та мене це не хвилювало,я була у своїх мріях. Вже подумки продумувала ,що я маю одягнути на нашу з Аресом і здивувати його не тільки свою музикою ,а й красою. Але як я не шукала та не приміряла свої сукні все було не те. Тоді я вирішила попросити допомоги в Софії.

Сестра була дуже здивована моїм проханням. Я би сказала навіть приголомшена. 

—Що ж такого повинно було трапитися ,що ти так прискіпливо обираєш що одягнути? Колись я такого не замічала...—промовила Софія і прищулила свої очі—Може ти влюбилася?—сказала сміючись сестра 

Вона сказала просто перше, що спало на думку,а відповідь Софія дізналася по моїм почервонілим щокам. Тому відверчуватися було вже марно і я була змушена розказати про прогулку і про наступну зустріч.

—Оооо...Я дуже рада за тебе. Зараз підберу тобі найкращу сукню яка в мене є.—сказала сестра і помчала шукати серед своїх нарядів особливе плаття.

Ох і переміряла я суконь .Мені вже рябило в очах від усього розмаїття. Проте Софія виконала свою обіцянку і знайшла цю особливу сукню. Білосніжна,легка мов пір'я , ідеально підкреслювала мою фігуру та робила мене особливою,неземною. В ній я була схожа на німфу.Сукня плавно спускалася з лівого плеча,та була підперезана янтарним вишитим поясом. При ходьбі вона красиво розліталася і нагадувала мені хвилі в морі під час прибою. Софія також допомогла мені з зачіскою. Волосся ми накрутили в легесенькі локони та підчепили заколкою,яку батько минулого року привіз зі Сходу.  

—Усе,я думаю коли він побачить тебе то зразу ж закохається— сказала Софія —Головне дивись за заколкою,бо якщо загубиш її мати з нас шкуру здере.

—Звичайно ,як скажеш—відповіла я.

Проте якою б я спокійною не здавалася я дуже хвилювалася. 

Наступив вечір ,щоб втекти з дому непомітно потрібно було знову просити допомоги в Софії. Вона відволікала матір а я спустилася з свого вікна і пішла на набережну.

Сьогодні не була така прекрасна ніч як в першу нашу зустріч. Більшість неба займали хмари ,дув легенький східний вітерець. Надворі досить стемніло, через це я часто спотикалася, проте це не зіпсувало мого настрою. Коли я прийшла до моря там уже чекав Арес. Він протягнув мені букет священних акел. Білосніжних квітів на довгих стеблинах,які коли розцвітали випускали божественний аромат.. Вони росли лише в наших краях і були символом закоханих. Їх часто можна було побачити на вінчаннях та на святах. Проте їх було категорично заборонено вивозити з нашого містечка. 

Ми помалу попрямували по березі у пошуках спокійного містечка ,би не було п'яних моряків чи ще когось. Пройшовши близько двадцяти хвилин ми вийшли на безлюдну тиху галявину. Попереду було море,берег був дуже скалистий тому сюди не приходили кораблі та не купалися люди. Навпроти росла висока трава та одиноке величезне дерево у якому було дупло розміром з двох людей. Воно нагадувало кремезного велетня який простягав свої руки- гілля до неба,немовби благаючи про щось ,але натомість у нього завжди вдаряли блискавки,які і пропалили величезну діру в його нутрі. Проте воно не здавалося і продовжувало далі рости але свої рани заживити вже не змогло. І ущелина у стовбурі щоразу робилася все більшою і більшою. Батько часто казав що усе має душу,тому мені зразу прийшло в голову порівняння дерева з істотою,яка має свої почуття та переживання. Я завжди трепетно відносилася до природи,часто любила сидіти на самоті і слухати музику вітру чи прибою. Батько зауважив мій чіткий слух та сприйняття та подарував мені арфу. Так я і полюбила музику та свою гру.

Мої думки перервав дощ який спочатку ледь моросив на що я навіть не звернула уваги ,а тепер він став сильніший і різко стало холодно. Я вже і пожаліла що одягнула цю сукню. Поки ми бігли до дерева дощ добре намочив тканину і вона плотно прилягла до тіла показуючи всі мої принади. Повезло що було досить темно і це не дуже кидалося в очі Аресу. 

Ми сховалися від дощу під віття дерева. Але з кожною хвилиною він ставав все сильнішим і сильнішим і тепер лив як з відра. Тому листочки і гілки вже почали пропускати воду і ми щоб ще більше не намокнути сховалися у дуплі. Злива і не думала вщухати. Тай більше...небо почали пронизувати поодинокі блискавиці та голосно лунав грім. В дитинстві ,коли починалася гроза я завжди ховалася в шафу або бігла зразу до батьків. Грім наводив на мене такий страшний жах що я аж ціпеніла. Хоч з віком це припинилося проте осадок все ж таки залишився. І коли я розуміла що можливо буде гроза я старалася залишалися вдома. Проте сьогодні з усіма цими переживаннями я геть забула про все на світі.