2 розділ

Шур дочекався, поки вся його сім’я засне. Нора наповнилася тихим різдвяним спокоєм — таким, у якому навіть дихання звучить лагідно. Маленька піч ледь потріскувала, немов шепотіла старі казки, а тіні від вогню танцювали на стінах, ніби охороняли сон його близьких.

Він обережно підвівся й почав збиратися. Узяв свій улюблений червоний шарф — теплий, потертий, але рідний — і перев’язався тонкою ниточкою, тією самою, якою завжди носив гілочки до нори. У цю ніч навіть вона здавалася особливою, мов оберіг.

Шур підійшов до дружини й тихо поцілував її. Вона міцно спала, а на її мордочці лежав спокій, якого можна досягти лише тоді, коли поруч той, кому довіряєш життя. Потім він нахилився до сина, поцілував його в тепле чоло й ще раз підтягнув ковдру, ніби хотів сховати його від усіх вітрів і страхів цього світу.

Лише після цього Шур обережно відчинив дерев’яні дверцята й вийшов із нори.

Ніч була темна, але чарівна. З неба повільно спадали пухнасті сніжинки, мов срібний пил. Повітря пахло морозом і тишею. Над головою розкинулося небо, всіяне зорями так густо, ніби хтось навмисно запалив їх саме для цієї ночі. Було видно всі сузір’я — вони сяяли, немов обіцяли, що цієї різдвяної ночі жоден шлях не буде марним.

Шур на мить зупинився й задивився на небо. У цій красі було щось заспокійливе, майже благословенне. Але різдвяні дива люблять тих, хто не зволікає.

Час було йти.

Шур став на четвереньки й легким, майже беззвучним бігом пострибав по снігу в бік будинку, де жили двоногі, несучи з собою віру, надію й маленьку обіцянку.

Шур дострибав до самого дому. Він зупинився, уважно вдивляючись у темні стіни. Тут не було ані нори, ані щілини, ані жодного знайомого входу. Дім здавався суцільним, холодним і недосяжним, мов велетень, що не залишив місця для маленьких істот.

І саме в ту мить за домом раптом роздався спів.

— Щедрик, щедрик, щедрівочка… — заспівала ластівочка,
— стала собі щебетати, господаря викликати…

Пісня линула в морозне повітря, наповнюючи ніч дивною, майже живою мелодією.

— Вийди, вийди, господарю, ми принесли тобі дари…

Шур не розумів слів. Вони були чужі й незнайомі, але в них звучало щось тепле й добре, щось таке, від чого серце билося спокійніше. Не роздумуючи, він пострибав у бік звуку.

Там він побачив групу двоногих, загорнутих у хустки. В їхніх руках сяяла велика зірка, що відбивала світло й мерехтіла, немов справжня різдвяна. Сніг навколо здавався світлішим, а ніч — менш темною.

Раптом двері дому відчинилися. Назустріч співу вийшли жінка й чоловік. Вони зупинилися, слухаючи цю дивну, але напрочуд чарівну пісню, ніби самі стали частиною дива.

Шур завмер лише на мить. Він зрозумів — це його шанс. Поки світло ллється з відчинених дверей, поки магія Різдва наповнює повітря, потрібно діяти.

І він швиденько пострибав у бік входу, ховаючись у тінях і несучи з собою надію.

Шур дострибав до самого порогу. Сходи були високі, але завдяки своїй легкості він біг просто по верхівці снігу, не провалюючись, ніби сама зима підтримувала його лапки. Кожен стрибок давався легко, проте серце билося дедалі швидше.

Підбігши до самих дверей, Шур зупинився. Його маленьке серце калатало з шаленою силою, так гучно, що здавалося — його можна почути навіть крізь пісню.

І саме в ту мить щедрівка стихла.

Двоє господарів дому повністю перевели свою увагу на гарно одягнених двоногих з зіркою. Світло з відчинених дверей залило сходи теплим золотом. 

Це був шанс.

Шур не вагався. Він швиденько рвонув уперед, застрибнув просто в світло — і опинився всередині дому.

Перед ним відкрився цілий новий світ.