20

— Я ненавиджу стіни. Один день у вашому замку здатний вбити ... — Аделаїді хотілося валятися в густо-зеленої, з рожевими головками люцерни, траві, кружляти, закинувши голову і закривши очі так, щоб вся земля почала крутитися разом з тобою, підстрибом побігти до узлісся, заспівати якусь нехитру пісню...

Але це все вже виконав Сіно, навіть з почуттям ритму протявкал щось на собачому. Безумовно, дружині герцога не варто уподібнюватися тварині, тому Аделаїда чинно ступала дрібними кроками під руку з чоловіком.

— Якщо ви будете вести себе добре, незабаром я зможу відвезти вас з цього замку, якщо він вам так не до вподоби...

— А в чому воно, це ваше «добре»?

— Наприклад, коритися бажанням чоловіка... — він зупинився. Повернувся до Аделаїди, поклав руки їй на талію. Цього разу вона не стала чинити опір поцілую, але і не відповіла. Стиснула губи і просто чекала. Барон легенько вкусив її за нижню губу і відсторонився.

— Ви на мене ображені? Ну ж, говорите.

— Ні, що ви. Якщо мені і слід на кого ображатися, так це на власну дурість. Адже мені з самого початку було зрозуміло, що ви не маєте до мене ніяких почуттів, та й шлюб з людиною, про яку нічого не знаєш — небезпечна затія... Тому у вашомій поведінці немає нічого такого, чого б не можна було передбачити заздалегідь.

— А що в моєму ставленні до вас... Так, колись я намагався бути... по різному. Я був і люблячим. І турботливим до неможливого, передбачав кожне бажання. І тираном, що стежить за кожним кроком. І... З вами буду тим, ким є. Я вже не особливо... сподіваюся.

— Давайте говорити чесно. І ви і я... ми ж обидва розуміємо... Ваші колишні дружини, всі чотири, померли, і ви розумієте, що я не можу не підозрювати вас... — Аделаїда боялась побачити, яку реакцію її слова справлять на барона, відводила погляд від його обличчя. — Ви ж розумієте, наскільки все це виглядає підозріло... І ваша поведінка там, вночі, біля каміна... Ці опіки... І то, навіщо ви на мені одружилися... На напівзнайомій незнатної дівчині з дальньої провінції, куди про вас ніколи не доходили чутки...

— Ви не допускаєте думки, що я міг закохатися?

Аделаїда сумно хмикнула.

— Коли була з вами заручена — хотіла сподіватися... А потім ви були... достатньо честні... Пастушка... — образа все-таки прорвалася крізь старанний спокій її голосу, останні слова прозвучали придушено-невиразно.

— Аделаїда...

- Давайте не будемо заперечувати очевидне. Просто скажіть, що мені тепер з усім цим знанням робити?

У наступну мить її ніс уткнувся в сорочку барона. Її стиснули в обіймах майже до болю. Так вони простояли хвилину.

— Там... Тоді... Коли я побачив вас... Я б вибрав тебе, навіть якби не... — нарешті невиразно пробурмотів барон.

— Якби не що? — Аделаїда різко звільнилася.

— Неважливо. Забудьте.

— Ви завжди так дивно говорите, з якимись незрозумілими натяками, застереженнями! Скажіть мені, тільки чесно, стійте ось так, щоб я бачила ваші очі, скажіть мені — ви божевільний?

Барон криво посміхнувся.

— А, так ось ким ви мене вважаєте...

— Я ж ваша дружина! Ви можете мені зізнатися!

— Добре. Я розповім вам про себе все настільки відверто, як це тільки можливо... — нарешті згодився барон.

— Я постараюся зберегти вашу таємницю! Ви можете мені довіряти!

— Не сумніваюся. Адже божевільних злити небезпечно, так?

Аделаїда глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїти раптово затріпотівше серце. І від цікавості, і від страху. А що, якщо він скаже щось таке... таке, після чого і в очі-то йому буде дивитися неможливо? Уява жваво малювала картинки одну гірше іншої — розтерзані тіла дружин і дітей в темних підземеллях...

Барон мовчки, задумавшись про щось, вів її по стежці в холодну глибину лісу. Аделаїда тепер теж боязко мовчала. В чащі так легко сховатися. Залізти на верхівку самого розлогого дерева і мріяти там, розглядаючи крізь ажурне плетиво гілок небо. І думки до сидячих на дереві приходять пташині: легкі, світлі, наповнені чистотою неба і безтурботністю вітру...

— Не мовчіть так довго... — жалібно попросила Адель.

— Ви просите у мене мою таємницю. А що я отримаю за неї?

— А що ви хочете?

— Хм... — він посміхнувся. Взяв її обличчя в долоні. Торкнувся губами скроні, мочки вуха, шиї...

Аделаїді раптом стало не вистачати повітря.

Все зіпсував Сіно — він вирішив приєднатися. Здоровенний пес був розпещенніще Боси. Спав на хутряній підстилці, за обіднім столом вимагав подачки, лапами залазячи барону на коліна, міг разлягтись посеред коридору і слуги шанобливо обходили його по стінці. Ось і зараз барон не розгнівався, а лише легенько відштовхнув собаку і помітив незворушно:

— А ви йому подобаєтеся. Він жодну жінку після Доротеї...

Заминка.

Аделаїда тут же схопилася за ім'я:

— Доротея? Одна з ваших дружин?

Мовчання.

— Я бачила портрет. Дівчина з кучерявим щеням...

— І як багато ще ви встигли побачити, перш ніж я відібрав у вас ключі?

— Нічого не встигла. Тільки її. Вона була вашою дружиною?

— Так, — уривчасто, різко.

— Вона була дуже красива.

— Так. Давайте не будемо зараз про це.

— Ви обіцяли мені все розповісти.

— Все, що зможу. Ходімо в замок.