19

Барон наказав подати сніданок у свої покої. Не висидівши на самоті за величезним столом, Адель перебралася на кухню і там почала розмовляти з кухаркою. Розповідала про життя в батьківському домі, про своїх рідні місця і заодно розпитувала. Кухарка — худа, похмура жінка, що ховала очі під накручену по самі брови хустку, відповідала уривчасто, грубим селянським говором:

— Чоловік помер давно... Син тут, зі мною... На дворі працює... Пан добрий...

— А колишня дружина барона... Якою вона була?

Обличчя кухарки пожвавіло, по губах ковзнула усмішка, але вона нічого не відповіла, лише почала ще дужче натирати і без того блискучий бік каструлі.

— Чому ти мовчиш?

Жінка з гуркотом впустила каструлю.

— Не прикидайся! Ти боїшся зі мною говорити?

Кухарка підняла голову. На її обличчі — на рідкість некрасивому, довгому, з величезною щелепою, великим носом і маленькими очима, запалилася якась загадково-огидна посмішка.

— Така молода... Красива була... Хе-хе... — роблячи наголос на слові «була».

Ця жінка була схожа на розумово-відсталу і в той же час справляла враження якоїсь лисячої хитрості. Аделаїда почала боятися отруїтися.

— Так. Так. Померли. Нічого. Все буває.

Тут на кухню причовгала стара Тереза ​​з прив'язаною до поясу дзвінкою зв'язкою ключів, накричала на кухарку, щоб не ляси точила тут, а йшла працювати і, скривившись, скрипуче почала вичитувати Аделаїді, що пані не личить їсти на кухні і спілкуватися зі слугами.

— Ти хто така, щоб вказувати баронесі, твоїй господині?

— Я домоправительниця, пані. Пан велів мені доглядати за вами...

— Та невже! Прислузі доглядати за господинею! І навіщо ж? — не витримала Аделаїда.

Стара промовчала.

— Ключі.

— Що?

— Пані бажає оглянути замок. Дай ключі.

— Цього просіть у пана барона, — посміхнулася стара з відвертою зловтіхою.

Аделаїда мовчки пройшла повз домоправительки до виходу. Вона збиралася вийти у двір, але через неуважність знову забрела кудись не туди, штовхнула незнайомі напіввідчинені двері...

***

У книжкового пилу особливий, ні з чим не порівнянний запах — обіцянка. Адель відразу цю обіцянку вловила, розпливлася в усмішці:

— Нічого собі...

Це був величезний зал, весь заставлений невисокими стелажами, зайнятими безліччю книг. З гобеленів з якимось докором дивилися узколіці строгі святі. Аделаїда повільно пройшла по вузькому проходу, зупинилася, провела рукою по шкіряним корінцям, обережно витягла найновішу, в блискучій палітурці...

Незнайома мова.

Друга книга, третя... Адель переглянула їх всі, на кожній поличці, на кожному стелажі — обіцянка видалась обманом! Деякі книги написані ніби як на латині, але Аделаїда не так гарну освіту отримала, щоб розібрати їх зміст, деякі — напевно, на давньогрецькому, на одній полиці стояли томи з ієрогліфами, можливо, китайськими, а ще зустрічалися книги, переповнені закарлючками, зовсім на літери не схожими. Але Аделаїда зуміла знайти картинки: незрозумілі схеми з написами, пентаграми, не інакше, як черномагічні, малюнки людських тіл, рослин, тварин — і звичайних і дуже дивних, крилатих, багатооких, схожих на драконів, людей з собачими головами...

Але, виявляється, не книг в цій бібліотеці було найбільше! Коли Аделаїда пройшла вглиб, її погляду відкрилися шафи, суцільно заповнені дерев'яними скриньками. Всіляких розмірів, дуже прості, без будь-яких орнаментів, прикрас, навіть без замків, всередині вони берегли папірусні сувої. В інших скриньках були складені глиняні таблички, вкриті якимись символами.

Вона сиділа на корточках, з жадібною, але, на жаль, марною цікавістю дикуна намагаючись вгадати значення ієрогліфів чергової, цього разу дерев'яної, дощечки, як раптом спину між лопатками залоскотало і захотілося інстинктивно втягнути голову в плечі. Злякано продовжила дивитися на незрозумілі закарлючки, не наважуючись обернутися. Одна хвилина, дві...

— Цікаве читання?

Вона схопилася. Барон стояв так близько, що вони зіткнулися.

— Що це за мова?

— Плем'я, яке розмовляло нею, померло, не залишивши свого імені.

— А ви можете це прочитати?

— Частково.

— А всі інші? Ви знаєте всі ці мови?

Він навіть посміхнувся захопленню, яке прозвучало в її голосі.

— Я навчився їх розшифровувати.

— Про що всі ці книги?

— Про різне. Про події, що відбулися насправді. Про домисли і казки. Географія, медицина, алхімія...

— І скільки ж їм років?!

— Книгам в палітурках — небагато. Більшості не більше пари століть. А цим, — він взяв з рук Аделаїди дощечку. — Ну, цій століття чотири-п'ять. Тут є ті, які набагато старше. Ось, наприклад...

В його голосі звучала неприхована гордість, на губах грала легка усмішка. Аделаїда зрозуміла, що знайшла нарешті слабкість свого підозрілого чоловіка.

— Це з бібліотеки Ашшурбанапала... тисяча років до нашої ери приблизно...

— Про що? — жадібно спитала Аделаїда.

— Астрологія... останні справжні знання про цю науку зберігаються ось в цих п'яти глиняних табличках. Те, що називають астрологією зараз — дурниці, вигадані божевільними. І вони ще дивуються, чому алхімія не працює! А як вони можуть її використовувати, якщо вони беруть хибну основу?

— Ніяк, — Адель слухняно погодилася, хоч і мало що зрозуміла.

— А це — «Сказання про сенс життя», забавний анекдот... Все біблійні притчі прийшли з цих джерел, але як багато з цього виявилося забутим...