18

Із стайні долинуло тихе іржання і Аделаїда пішла дивитися на коней.

Входила обережно, до кінських морд намагалася не наближатися. Вдома у них ніколи не було своїх коней і Аделаїда навіть не вміла їздити верхом, але навіть їй ця сіра трійця, яка везла їх з бароном в замок, здалася дивною. Блякла, тьмяна шкура надавала їм хворий вигляд, напівприкриті, затягнуті якоюсь плівкою очі з жовтою вицвілою райдужкою і мертвою застиглою зіницею переконували спостерігача, що ці шкапи вже здохли. Зуби з-під сірих губ здавалися непропорційно-довгими, на крупах вільно розсілися мухи — а коні навіть не намагалися скинути їх хвостом. Вони взагалі майже не рухалися і не видавали жодного звуку, тільки мляво підняли голови назустріч Аделі.

Дівчину чомусь занудило.

А через стіну долинало незадоволене, але надзвичайно життєздатне, антімістичне іржання і Аделаїда зрозуміла, що стайня для чогось розділена на дві частини з різними входами. Вона вже зібралася побігти милуватися сусідом-скандалістом дохлятин, як раптом з простору між денниками і стіною хтось виринув, якийсь бідно одягнений хлопець.

— Це ви — н-нова пані? — злегка заїкаючись, випалив юнак і тут же схилився в глибокому поклоні.

Адель хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі, а на очі навернулися сльози.

Буває в житті нестерпна потворність. Але набагато рідше зустрічається нестерпна краса.

Цей худий хлопець в бруднуватій сорочці і широких не по розміру штанях... Аделаїда стиснула руки в кулаки так, що нігті вп'ялися в долоню, а в голові билася одна-єдина думка:

«Я не зможу його намалювати! Як це — щоб ось так, цей жест, коли він струшує головою, і його погляд... Це ж неможливо на полотні передати...»

— Пані?

І цей злегка здивований рух брів... І це теж треба відобразити! Аделаїді здавалося, її серце зараз розірветься від жадібності — тієї особливої ​​жадібності поета, якому небеса випадково послалі трохи більше натхнення, ніж людське серце здатне витримати...

— Як тебе звати? — мовила вона нарешті не своїм писклявим голосом.

— Жан, пані... — він вклонився ще нижче.

— Ти тут працюєш?

— Так, пані, — він забавно насупив світлі брови. Волосся — пасми всіх відтінків золота, раз у раз падали йому на очі, він відкидав їх назад нервовим рухом довгих тонких пальців. У фіолетових очах потонула морська безодня і нескінченність нічного неба.

— Ти давно тут працюєш? — питала, не замислюючись, аби не пялитися мовчки.

— Я мандрівник, пані, я ніде не затримуюся довго, — його тихий чистий голос був неймовірно приємний слуху.

— І ти здалеку прийшов?

— Так... — він посміхнувся і відразу посмутнів. — Я дуже... Дуже здалеку. А можна, я покажу вам свої рідні місця?

— Яким чином?

Він порився у кишені, витягнув затиснутим в долоні щось маленьке. Підійшов — не дивлячись на тендітність і худобу, виявився аж на голову вище Аделаїди. Розкрив долоню.

Крихітна камея, красивше і досконаліше якої Адель в своєму житті не бачила. На темному камені іскрами-вкрапленнями синіх камінців — зоряне небо, морська гладь, крилата постать.

— Ти народився у моря? Хто це, з крилами?

— Вам подобається?

— Так, незвично... А звідки у бідняка-працівника така дорога річ?

Хлопець залився рум'янцем. Він міняв виразу обличчя легко і швидко, як море.

— Я не злодій, хоч і бідняк, пані! У спадок... Від мами!

— Прости, я зовсім не хотіла сказати, що ти це вкрав! — зніяковіла Аделаїда. — Твоя мама була зі знатних?

— Вона давно померла, пані, і я не буду про неї говорити! — юнак вперто стиснув губи.

Аделаїда шукала тему для розмови:

— Тобі подобається служити у барона?

— Не скаржуся, — різко.

— Ти, мабуть, дуже вразливий.

— Ні, я зовсім ні... Тобто, я хочу сказати... Я ніколи на вас не ображуся!

Адель не змогла не посміхнутися:

— Саме на мене?

Він опустив погляд і промовчав.

— А я ніколи не подорожувала. Тільки в дитинстві, але тоді я була такою маленькою, що нічого не пам'ятаю. І зараз, коли сюди приїхала... Я навіть у дворі замку в перший раз! Ти покажеш мені коней?

— З радістю! Тільки не тут. Хороші коні в сусідній стайні!

— Ці три доходяги, схоже, чимось хворі.

— Вони навіть овес не їдять. Це дуже дивні коні... — кинув юнак задумливо.

По сусідству жило ще четверо. Здорових і голодних, судячи з того, наскільки гучним, злим іржанням прийшлих вітали. Найшаленіший, величезний гнідий кінь, тягнувся до них і шкірив зуби так, ніби хотів м'яса, чоловічинки. Дві кобили, чорна і руденька, боязко відступили подалі від чужинців. Найспокійніший, чорний з білою смужкою на морді, дуже підозріло за ними стежив.

— Не підходьте близько, пані. Вони не люблять, коли до них приходиш від цих... гнилих... Запах чують...

Адель вперто простягнула руку до руденької кобилці:

— Як її звати? Йди сюди! Я тебе не ображу!

І тут гнідий жеребець все-таки примудрився знести перегородку, встав на диби, Адель побачила його величезні підкови, вони промайнули прямо у обличчя — юнак встиг відштовхнути її до себе за спину. Жеребець з іржанням вилетів на двір.

— Ви не забилися, пані?

— Тільки злякалася, — відповіла Адель тремтячим голосом. — А ти?

— Це запах. Чують. Тепер він мені в руки не дасться... — пробурмотів юнак, але кинувся у двір. Аделаїді спочатку здалося — кінь його розтопче, вона кусала губи, щоб не закричати — хлопець обхопив здурівшу тварину за шию, жеребець став свічкою — хлопець примудрився опинитися на його спині, вчепився руками і ногами, забурмотів щось на вухо — кінь відчайдушно мотав головою , але поступово заспокоювався. Його блискучі рудуваті боки здіймалися зі скаженою швидкістю, дихав зі свистом. Повільно, неохоче пройшов повз Аделі в своє стійло — і там впав на підлогу.