Глава 19. Рудольф

Рудольф

 Темні хмари на небі наче говорили: ти або тепло вдягнешся, або простудишся. Годинник показував восьму ранку, а Рудольф уже дочитував четвертий випуск щотижневої газети від третього видання. Останні дві години, як і кожного дня, були присвячені перегляду преси, двом омлетам із копченими ковбасками та трьом чашкам міцної кави. На Монемусі він уже п’ять з половиною років, відколи переїхав сюди із маленького містечка поблизу Карату. Рудольф увесь час працював в інституті інноваційних біотехнологій при адміністрації президента. Це був особливий інститут, який отримував необмежене фінансування, мав необмежений дозвіл до архівів, та міг необмежено довго проводити таємні дослідження над людьми, при цьому не звертаючи уваги на безкінечні порушення законодавства. Головне, аби були хоча би найменші результати. У цей час прокидалася Ілона – його громадянська дружина, із якою він трішки більше, ніж п’ять років. Вона сама із адміністрації, займається фінансовими питаннями серед філій, що напряму підпорядковуються президенту. Сказати, що він любить Ілону Рудольф не міг – скоріше неабияк прив’язався до неї. Було щось у цій жінці таке, чого він не знайшов ні в кому на Монемусі за увесь час перебування. Вона не могла похвалитися неймовірною вродою, чи витонченою фігурою, чи граційністю та неабиякими манерами – навіть більше: ледь що могла приготувати. Однак Рудольф інколи ловив себе зачарованим від її сміху та глибоких блакитних очей, поруч із якими не дуже густе пшеничне волосся і квадратне обличчя виглядало дуже навіть привабливим.

- Кожного ранку одне і теж – якось ліниво сказала Ілона. Із її обличчя було чітко видно, що вона геть не виспалася. «Як і кожного ранку, коли потрібно вставати.»

- Я приготував сніданок і для тебе – сказав Рудольф, не відриваючись від стрічки перед ним.

- Яка ж я тобі вдячна – вона стала робити собі каву. Рудольф краєм ока помітив, що Ілона не така вже і заспана, як здається на перший погляд.

- Ти завжди можеш взяти собі відпустку – сказав він, сьорбнувши із чашки – і спати досхочу.

- А потім знову не висипатися. Ні, дякую. – вона на мить стала, наче щось обмірковуючи – І взагалі, чому ми не можемо придбати синтетика? Тим паче що можна взяти безкоштовно одного на людину як урядова особа. – останні слова вона вимовила жваво, від чого Рудольф остаточно переконався, що Ілона прокинулася.

- Я тобі вже сто разів про це говорив. – тільки і сказав він.

- Так скажи у сто перший – як мала дитина запротестувала вона.

 На це Рудольф не сказав нічого. Він продовжував переглядати статтю, водночас про себе думаючи. «Якщо за сто разів не дійшло, то додаткова спроба не змінить нічого.» Сам він не мав жодного бажання брати додому синтетика через обов’язковий нагляд, який ведеться через андроїдів. «Я ж то це знаю, мені такого помічника не потрібно.»

 Із самого ранку він мав дивне відчуття. Із адміністрації до інституту уже давно не надходили повідомлення, навіть результатів робіт не запрошували. Рудольфу воно здавалося дивним.

 Уже будучи в будівлі інституту він намагався ні з ким не пересікатися. Його бачили лише два синтетики, що патрулювали усередині приміщення. «Цих обійти не вдасться ніколи.» Увесь час Рудольф із групою із дванадцяти осіб працював над чітко поставленим адміністрацією завданням: зуміти відокремити свідомість людини від будь-якого біологічного тіла і при цьому утримати. Завдання, як виявилося згодом, надскладне – майже неможливе. Чотири роки увесь відділ працює – і майже безрезультатно. «Одна справа завантажити розум людини на цифровий носій – зовсім інша відділити його від будь-якої матеріальної прив’язаності.»

- Що таке життя? – одного разу взявся озвучити свої думки завідувач відділу Грегор Шоткін – це те, завдяки чому ми тут і завдяки чому ми вимушені виконувати божевільні укази адміністрації. Якщо серйозно, то це певний стан, який непритаманний неживим об’єктам – дехто із слухачів усміхнувся, у той час як Рудольф сидів та розглядав свою білу чашку – Але, тварини теж живі, бактерії живі, рослини, в кінці кінців, живі – ми самі живі. І, в той самий час, ми всі настільки різні – і це завдяки розуму. За три з гаком роки наших досліджень ми всі збагнули точно одне – мозок не носій свідомості. Результати, які ми отримали від досліджень у вимірювачі квантового біополя, показують, що навіть на субкварковому рівні – по факту енергетичному – реакції, та взагалі зміни, відбуваються із затримкою у порівнянні із енергетичними вібраціями. Мало би бути навпаки – спочатку реакція, а потім енергетична вібрація – це прямий доказ, що рішення людина приймає до того, як їх прийме сам мозок, саме тіло. Як би я не хотів визнавати, але ця маячня є найбільш правдивою – свідомість знаходиться поза станом, який ми називаємо життям. Свідомість це не життя, а життя – не свідомість. Скажіть мені, шановні колеги, як про це докласти адміністрації?

- Та нас же звільнять до бісової матері! – вигукнув Натан, який сидів на стільці, поставивши ноги на металевий стіл.

- Краще нам ще сто разів це перевірити, а як ні, то ввімкнути фантазію і намалювати хоча би щось правдоподібне. – озвався спокійно Жорж.

 Грегор мить замислився, почухуючи підборіддя, а потім заперечно похитав головою.

- Ми виставимо себе ідіотами, якщо почнемо писати із повітря. Потрібно більше точок опори, аби мати достовірніші дані. Ви займайтеся далі, а я поки що буду вирішувати питання із відтермінуванням здачі результатів.

 Наступного дня Грегор ходив більш-менш  задоволений. Він отримав дозвіл на проведення досліджень із використанням надвисоких частот ще на півтора року.

 Залишався місяць до завершення досліджень, а результати дослідів лише підтверджують те, що так сильно хоче заперечити увесь відділ.

 «Виходить, що нам ніколи не вдасться утримати людську свідомість, бо вона навіть не у цьому світі. А якщо у цьому, то не знаходиться у прив’язаному стані.» За увесь час перебування на Монемусі, протягом роботи в інституті, відчувався свій результат. Рудольф більше прихилявся до думки, що не настільки важливе це життя, якщо сам розум, який його осмислює, знаходиться поза матеріальним полем. «Але ж як це можливо? – не давав він собі спокою – Як? Хіба ж би тоді мало значення що їсти, скільки їсти, скільки спати, як спати, із ким гуляти, яку каву пити, із чим пити, чи мало би значення для мене їсти ранком омлет чи яєчню? Він же ш тісно пов’язаний із самою людиною, він же ш вирішує усі питання: від найдрібніших до проблем гіпотетичних.»