Глава 17. Лемора.

- Гормунд ніколи не погодиться! – кричав, махаючи руками, герцог Самуель Тайвінський.

 На кахельній підлозі грало світло від язиків полум’я в каміні. На довгому обшитому червоним шовком дивані сидів його старший син та брат Лемори – Клавдій Тайвінський.

Він тільки на три роки старший за Лемору, мав широкого лоба, як батька, такі ж чорні очі та рідкі брови із срібними плямами. І батько, і брат не високого зросту, як і всі корінні марсіанці, якщо порівнювати їх із землянами. Лемора пішла у матір майже всім, успадкувавши від одіозного герцога лише характер, на відміну від брата, що виявлявся чистою копією матері. Клавдій обожнював прикраси та розкіш, які Лемора ненавиділа. Вона кінчиками пальців торкнулася пасм свого полум’яного волосся.

- Тоді ми можемо домовитися із ним. – сказала вона спокійно не на жарт рознервованому батькові.

- Навряд чи. – Сказав її брат.

- Чому це?

- Що ми можемо запропонувати? Уся економіка Давелі залежить від них!

- Це не проблема домовитися із одною людиною. До нас же не уряд надсилають.

- Толку жодного – сказав дещо заспокоєно батько. – Швидко запідозрять неладне. Вони розуміють, що тут коїться і що раптовий напад на сили Гіперону поблизу Давелі зі сторони Монеуса не випадковість. Благо, нам вистачило мізків не надсилати Марковим генералам своїх солдатів. Тоді би в нас була справжня громадянська війна.

- Нам тільки потрібно позбутися їхніх людей. Це не така і проблема – розвів руками Клавдій.

- Проблема, телепню – відповіла йому Лемора.

- Сама дурепа – ображено крикнув він.

«Малеча» - подумала вона, але і виду не подала, що її образив його крик.

- Ніхто не буде розбиратися у причині зникнення кількох банкірів, очільників технічних підприємств та жирних послів – на Давелі одразу полетять ракети із бастіону.

- Ракети може не полетять – сказав батько, наливаючи собі джину – але сама Земля стане нашим запеклим ворогом. Наші життя триватимуть лічені дні від того моменту.

- Невже ми такі слабкі.

- Проти землян – так. Якщо вступимо у конфлікт проти Гіперону, Урвища та Томфулу – підемо і проти землян.

- Як узагалі їм вдалося переконати уряд Томфулу виступити проти Долини? – брат починав нервувати Лемору своєю тупістю.

- Скоріш за все, вони самі запропонували свою допомогу. – уже повністю спокійно сказав батько. – Томфул грізний ворог – вони це гарно показали, знищивши чотири дивізії Долини на заході, та три дивізії Монеуса на півночі. Ще Камвелі пустили у хід своїх партизанів, чим відкрили південний фронт для Долини. У результаті маємо п’ять фронтів довкола тільки кордонів самої Сапфірової Долини, три на заході та півдні Монеуса та шість на півночі, заході, північному заході та сході довкола Монемуса. Якби ми втрутилися із самого початку, то ситуація навряд чи була би кращою, але тоді усе Давелі розривало би ся від повстань.

 Лемора слухала слова бать із гіркотою. Таку ситуацію не міг передбачити ніхто. Можна було спрогнозувати не втішні результати, але і гадки не було, що втрутиться Томфул і Камвелі на стороні Гіперону. У додачу до букету шпигунів із Землі завтра повинна приїхати людина від уряду для нагляду дій Давелі у час конфлікту. «Ми по факту приймаємо умову, за якою перетворюємося на підконтрольне Землі поселення. Від завтра носитимемо той же статус, що і Гіперон та Глибоке Урвище.»

 Вона не збирала миритися із ситуацією. Її репутація неабияк постраждала, коли Гормунд під проханнями батька відмовився надсилати солдат та техніку Маркові. Тепер повне прийняття Землі як володаря.

- Як на це реагує його величність? – у легкому відчаї запитала Лемора.

- Погано. Однак, він не має ніякого вибору.

- Він може прикінчити усіх вилупків, що мішають йому діяти! – знову відкрив свого рота Клавдій. Лемора це ще більше роздратувало.

- Навіть якщо він тільки випустить укази про приватизацію поселенням усіх банків та установ, а людей від земного уряду звільнить із ради – завтра у наших воріт будуть тисячі гармат та виведених у пробірках солдатів! – Вона вирішила не обзивати брата, щоб він зайвий раз не відкривав рота, щоб обізвати її у відповідь. – Я не думаю, що ми досить довго протягнемо.         

- Лемора права – сказав батько, від чого їй стало трішки легше. – Однак, якщо ми нічого не зробимо зараз, то іншого шансу не матимемо. Це останній акт Землі у повному захопленні Марсу. Нічого не роблячи, ми приймаємо чуже панування і своє рабство.

 Усю ніч Лемора не могла заснути. Вона сиділа на ліжку у своїй спальні, розмірковуючи над тим, що вона може удіяти. «Батько багато чого нам не договорює. Він вважає нас слабкими. Усе, що нам можна довірити – це дрібні повсякденні справи.» Вона пам’ятає, як він рознервувався, коли почув, скільки солдат та техніки погодилася Лемора віддати Марку взамін на допомогу. Хоч він швидко заспокоївся, осад від того часу залишився.

 Останнім часом, чим більше вона дізнавалася про події у конфлікті, її брала апатія. Лемора не мала бажання нічого робити. Їй хотілося засунути голову під подушку і плакати, а коли виридається, щоб усе було, як раніше, як в дитинстві, коли вона тільки мріяла стати членом ради і брати участь у справах поселення, як її батько. Тепер же, коли вона чітко бачить суть обраної роботи – їй хочеться тікати, лиш нема куди.

 Вона дивилася у широке вікно на безхмарне зоряне небо. На Давелі ночі були у рази тепліші, ніж на Долині. «Можливо, я не таке вже і пусте місце? Можливо, мені вдасться щось змінити?» Вона заспокоювала себе доти, поки не подумала: «Аби тільки не зробила гірше.»   

 Наступного дня Гормунд переніс засідання ради на невизначений термін. Він робив так часто, як правило, через поганий настрій. Його величність ненавидить великі скупчення людей, важко витримує масові заходи, які йому доводиться відкривати вступними словами. Через подібну ненависть до людей він скоротив склад ради до шести чоловік – і тих збирався послати під три чорти, тільки Самуїл Тайвінський щоразу переконує, що на цих людях тримається усе поселення.