Глава 4. Габриїл.

Габриїл прокинувся від легкого шуму. Це продовжував працювати комп’ютер у його кабінеті. «Знову заснув». Усі його спроби з’ясувати хто ж постачає дрони на Марс були марні. Він ледь встав. Немалий живіт тягнув до підлоги.

- Так що ти кажеш про списаних дронів? – звернувся він до комп’ютера – коли їх мені зможуть показати?

Кімната підсвічувалась ніжно-блакитним відтінком.

- Тільки зранку, пане каштеляне – відповів чітко підігнаний чоловічий голос.

- А якщо я зараз хочу їх бачити? – мов п’яний бурмотів Габриїл.

- При всій повазі, доведеться зачекати.

Чоловік розсівся на дивані, та став смачно позіхати.

- Будь ласкавий – звернувся він до голосу – хай зроблять мені каву. Але гарну, міцну, як хороший коньяк.

- Міцна, як хороший коньяк, кава для пана каштеляна – сказав чоловічий голос.

- Можна і з коньяком. – додав, позіхаючи, Габриїл.

- Міцна кава з коньяком для пана Габриїла.

Уже через дві хвилини до кабінету влетів андроїд з підносом, на якому із білосніжної чашки йшла пара. У ніздрі каштеляна ударив аромат напою. Андроїд мав обличчя дівчини років двадцяти з париком на голові довгого прямого волосся кольору срібла. Механічно-вправно із маленької посудинки синтетик вилив у чашку коньяк.

- А чого так мало? – обурено запитав Габриїл.

- Велика кількість алкоголю вам тільки нашкодить. – відповів андроїд дзвінким дівочим голосом.    

«Ну і чорт з вами, турботливі які». Габриїл за хвилину випорожнив чашку та накинув на себе пальто. На дворі було холодно. Навіть через пальто його шкіру щипав мороз. Як він і сподівався побачити, андроїди вільно гуляли по коридорах будівлі, садках, між дерев, колон, під стінами. Їм тепер нічого було боятися перегріву – у такий мороз.

- Ходи-но сюди – звернувся він до першого зустрівшогося синтетика, який акуратно, проте швидко, підганяв кущ в овальну форму.

Андроїд глянув на Габриїла лицем молодого парубка з червоними очима. «З таким і мови вести не захочеться».

- Як твоє ім’я – каштелян збив із плеча андроїда дрібне листячко.

- К12Е541Н78, прошу пана.

Габриїл мовчав, він дивився андроїду прямо в очі.

- Як тобі тут, друже?

- Як і всюди всім синтетикам.

- Так хреново? – Габриїл почухав потилицю.

- Аж ніяк – відповів синтетик – виконувати роботу для людей єдине наше призначення. – глос у «парубка» був чистий, без тремору, каліцтва мови, зухвалості чи пихи, як воно зазвичай буває у людей.

- А більше ніяких призначень не маєте? – Габриїл закурив сигару. Довкола них утворилася хмарка напівпрозорого диму.

- Тільки ті, які дають нам люди.

Габриїл помітив, що андроїд прудко та тихо сховав ножиці і, коли він напускав диму, перед тим як перефокусувати зіниці, ледь помітно підігнув брови, як люди, коли погано бачать.

- Ти давно тут… працюєш?

- Два місяці, прошу пана.

- Ти можеш мені сказати, хто і де тебе виготовив? – Габриїл струсив попіл з сигари.

- На заводі, неподалік звідси. – чітко, як солдат відповів андроїд.

Габриїл підняв праву брову

- А назву заводу сказати можеш?

- Не можу… не знаю, пане.

- Ясно – кинув каштелян – і деталі твої хто виготовив – теж не знаєш?

- Аж ніяк, пане. – Габриїлу здалося, що андроїду стало ніяково.

- Пане каштеляне – почувся жіночий голос. Озирнувшись, Габриїл побачив, що то Мюрі. Вона спішила на своїх худющих ніжках, одягаючи куртку. – що ви тут робите?

- Я тут живу – спокійно відповів Габриїл – це ви що тут робите?

- Я затрималася допізна – відхекуючись та тремтячи від морозу сказала жінка – вирішила не їхати додому, а переночувати тут. Що ви ймилися до бідолашного синтетика.

- Ні до кого я не ймаюся – відповів чоловік, випустивши Мюрі в обличчя хмару диму, від чого та закашлялася та стала махати руками – розмовляю, і все.

- Я знаю ваші розмови – огризалася Мюрі – шквал підступних питань.

Габриїл важко видихнув.

- Ви змерзли, ходіть до кабінету, я вас чаєм напою. – дещо ласкаво звернувся каштелян.

- Я вам що, худоба з ферми, би мене поїти? – вона хмикнула.

Габриїл повернувся до синтетика. Той стояв, не ворушячись.

- Продовжуйте займатися своїми справами – сказав він синтетику і вони з Мюрі рушили до його кабінету.

Габриїл сів за стіл, як це було завжди, а Мюрі дещо сором’язливо присіла на диван. Андроїд влетів у кабінет. Він поставив перед жінкою чашку та налив їй темного запашного напою.

- Чай для пані Мюрі – ввічливо сказав андроїд.

Подав каву та хотівши влити у неї коньяку Габриїл зупинив його жестом.

- Гарна кава без коньяку для пана каштеляна.

- Дякую – сухо відповів Габриїл.

Сьорбнувши, Габриїл втупив свої сірі очі в жінку, що сиділа на дивані.

- Що ви мені скажете, пані Мюрі? – його голос наповнив кімнату грубим низьким басом.

Мюрі, потираючи руки, відповіла:

- Остаточно усі частини синтетиків із Землі – її голос був витончений та без емоцій, майже як у комп’ютерів. Вона тепер не нагадувала крикливу панночку, а була схожа на жінку, що чітко знає свою роботу – а точніше – з вісімдесяти трьох заводів…

- Вони кимось поєднані? – перебив її каштелян

- Беззаперечно. Усі заводи знаходяться у прямій власності шести фондів: «АероАтомік», «СоларіТехно», «Фінансове об’єднання банків», «БіоПрогрес», «ВільнийТранш» та «Форум соціальної рівності».

Габриїл кивнув. Він знав усі з перерахованих. Мюрі продовжувала:

- Про власників фондів невідомо нічого. Дізналась тільки, що один з найбільших акціонерів «БіоПрогрес» - Майк Ролдері – теперішній віце-президент «ГлобалБанк».

«І цього кретина знаю.»

- Загалом – вона вела далі, надпивши із чашки – усі фонди дуже тісно пересікаються у власності. На їх рахунку більше семи тисяч великих заводів, дев’яносто два банки, сто сорок чотири великих підприємств (різних галузей), вісім тисяч полікінік та лікарень, шістнадцять університетів, двадцять сім тисяч плантацій, ферм, культиваторів, квадратів ліній висадок, сто чотирнадцять портів та біс знає скільки сотень тисяч одиниць різної техніки. Гадаю, продовжувати не буду – вона глянула на каштеляна. Той тільки кивнув.