Глава 2. Габриїл

 Габриїл сидів у широкому кріслі на чолі великого столу. Праворуч від нього сиділи Архітектор Промела Флотері, Керуючий Мартін Невіл, Замісний Каштелянт Мафа Салін. Ліворуч: Технік Ранді Морозі, Конструктор Фломен Чорний, Очільник фінансів – Молін Тален.

Габриїл був людиною низького зросту, що мала живіт ширший за груди. Грозного виду йому давав гачкуватий ніс та різкі полоси, що тяглися від нього над губами. Густі брови домиком лягали над злісними сірими очима, у той час як уся голова була гладенько вибритою.

- … ми вже поставили каркас та готуємося починати роботу над головною будівлею, планується, що її встановлення триватиме не довше шести місяців. – У Промели низький, як для жінки, голос. Сама вона була роздута, наче жаба, мала рідке пшеничне волосся та тонкі, мов дві полоси, губи.

- А потім? – низький голос Габриїла розлетівся по кутах приміщення. У Промели запалали щоки. Її голос почав ледь відчутно тремтіти.

- Ми почнемо зведення двох площадок.

- А одночасно це робити не можна? – грізно запитав Габриїл.

- Але мені тоді потрібно більше людей, техніки, щоб матеріал доставляли вчасно… - вона нервово розводила руками.

- Я не можу дати більше людей – вмішався Керуючий Мартін Невіл – середніх років, він був чоловіком міцної статури з глибокими запалими щоками, блакитні очі завжди дивилися з під навислого товстого лоба над яким йшли густі чорні кучері. – Ви мене хоч убийте – його твердий та чіткий голос справляв неабияке враження на співбесідника – не можу, бо нема! – він ледь не зривався на крик.

У повітрі панувала напруга.

- Тоді попрошу не вимагати від мене неможливого. У мене нема умов, не те що можливості.. – Промела говорила жалісно, ще трішки – думав Габриїл – і вона зірветься на плач.

- Пане Молін – Габриїл звернувся до рудоволосого худого чоловіка, років шістдесяти, з виразними рисами обличчя, довгим підборіддям та ямочками на запалих щоках. Від погляду його зелених очей завжди складалось враження, ніби він бачить куди далі, аніж говорить. – Чи можемо ми виділити більше коштів на проект пані Промели, щоб заохотити більше громадян до співпраці?

Молін лукаво посміхнувся.

- У першу чергу, аби заохотити наших лінивих громадян до співпраці з нами необхідно відмінити надто високе соціальне забезпечення.

Габриїл дивився на нього з під лоба. Він тримав руки на столі, сформувавши долонями трикутник.

- Життя на Марсі не казка. Я не можу дозволити подібного.

На цей раз на обличчі Моліна промайнула хитра усмішка.

- Ми єдине поселення, що продовжує утримувати своїх громадян. Всі наші сусіди відмовились більше сорока років тому – і зараз вони по-троху випереджають нас.

- Нема їм у чому нас випереджати – спокійно, тихо, але жорстко відрізав Габриїл.

- Пане Каштеляне – втрутився Ранді Морозі – роздутий не менше за Промелу, лисий, із густою щетиною, круглим носом та трьома підборіддями технік. Свою роботу він виконував найкраще зі всіх присутніх. Попри непривабливий вигляд Габриїл не нехтував його рішеннями та порадами. – Пан Молін має рацію. Персоналу катастрофічно не вистачає. На електростанціях на кожний генератор припадає по двох спеціалістах місто п’яти. І це не тому, що у нас не вистачає людей. Вони не хочуть працювати. Їх усе задовольняє і без роботи.

- Так замініть їх андроїдами. – Спокійно відповів Габриїл.

- Ми не можемо доручити всю роботу андроїдам – вони занадто часто виходять з ладу, їхня якість ( як виконаної роботи, так і самої конструкції) – жахлива. Люди, що займаються їх виготовленням – повні телепні.

- Так знайдіть розумніших, якщо проблема у цьому.

- Я не кажу – Ранді раптом став акуратно підбирати слова – Габриїл це відчув, від чого і напружився – що люди дурні, я кажу, що вони останні бездарі, а все тому що вони не переймаються на що житимуть.

- Тобто ви хочете, щоб я лишив людей без копійки?

- Гроші вони матимуть – озвався Молін – але хай за них працюють. Я не хочу, би вони були у рабстві, як на Гіпероні, де люди вимирають швидше, ніж їх встигають печатати генетичні фабрики…

- Ну це вже перебільшення – перебив його Габриїл

- … ми дамо їм більші платні, ніж зараз, але заберемо соціальне утримання, залишивши його тільки для нездатних до роботи.

- Пане каштеляне – Високий, статний, з густою білою бородою та довгим білим волоссям Фломен – конструктор. Він відповідав за усю інфраструктуру Сапфірової Долини. Габриїл тільки заздрив його кмітливості та працездатності. Він мав гострий ніс, червоні товсті губи, виразні гострі скули, очі кольору індиго над якими була шапка зі щільних білих брів. Під правим оком у нього було невелике татуювання ієрогліфа, про який нікому нічого не казав. – я повинен приєднатися до свої колег – він сидів рівно, як гарно вишикуваний солдат – ми зіткнулися із серйозною проблемою. Сапфірова Долина – найкрасивіше поселення на Марсі. По факту – це група містечок з великим, у майже сотню тисяч, центром -Каратом. Ми перші зі всіх зняли куполи, бо пули певні – атмосфера вже є природньою для дихання (у межах центру міста точно), ми перші оголосили суверенітет та незалежність від Землі, і тепер ми перші занепадаємо. Нам потрібні люди (а вони у нас є і вони дуже добре освідчені) аби продовжити рух. Якщо ми не приймемо міри (зокрема, не заберемо соціальне утримання) нас не роздавлять сусіди – вони не встигнуть – ми самі розкладемось під тиском внутрішніх ворогів (а їх ой як багато, кому, як не вам знати). 

Габриїл кілька секунд не зводив погляду з Фломена.

- Ми відстали від графіку будівництва іонних коридорів майже на рік – вів далі конструктор – все через нестачу спеціалістів, які могли би вміло керувати роботами та дронами (які і без того у жалюгідному стані). Ми ніяк не можемо заохотити людей приєднатися до будівництва. Моїм колегам доводиться ходити додому до людей та вмовляти їх йти працювати – такого ще ніколи не було в історії людства. (Як правило, людей завжди примушували працювати силою).