оповідання

«Синьоока»

Вона прийшла, як завжди, тихо, не турбуючи нас своєю ранньою появою. Зовсім не так, як інші, зі своїм настирливим «няв!», що більше скидалося на жебрацтво, ніж на бажання поспілкуватися. Мовляв: «Ми вже тут — і вже час годувати!»

Майже кожну появу цієї кішки біля нашого заміського будиночка першою помічала десятирічна онука. Наче дивом вона завжди знала — та вже чекає під дверима.

— Бабусю, дідусю, Синьоока прийшла! — радісно вигукувала вона, кидалася до дверей і одразу брала кицьку на руки.

Кішка охоче йшла на руки, попри свій непростий норов, який добре знали сусіди й «коти-залицяльники». Її незвична лагідність — не лише до онуки, а й до нас, дорослих, — не могла не зворушувати. Змушувала замислюватися над самою природою її душі. Усупереч твердженням скептиків-«знавців», які вважають, ніби у кішок її й бути не може.

Тим разючішим був контраст із сусідськими кішками: ті користувалися своєю чарівністю лише з «корисливих» причин — аби виманити у дружини щось смачненьке і лише тоді давалися на ласку.

А для Синьоокої, здавалося, важливішим було відчувати тепло тих, хто був поруч.

…Далі починалися ігри. Молода кішка спритно ловила різнокольорові фантики на нитці, карколомно стрибала на деревця й назад, ганялася за сонячними зайчиками від люстерка онуки… Та варто було зазирнути в розумні очі нашої гості, щоб зрозуміти, хто кому підігравав у цьому двобої — і в яку мить.

— Соню, тільки обережно! У неї можуть бути блохи чи кліщі, яких ти навіть не помітиш! — не втомлювалася нагадувати бабуся, хоча й сама дедалі більше захоплювалася грою. Часом навіть перехоплювала ініціативу в онуки, на що та одразу вибухала сміхом:

— А-а-а… хитрунка! Сама її пестиш, а мені — не можна!

Лише трохи погравшись із Синьоокою, Соня з бабусею її годували. Та на відміну від свого «залицяльника» — рудого Абрикоса, який при вигляді миски забував про все на світі й їв, наче востаннє, кішка не поспішала.

Синьоока спершу уважно дивилася на дружину, наче хотіла переконатися, що все це справді для неї. І лише вловивши дружній, схвальний погляд дружини, обережно — я б навіть сказав, делікатно — починала їсти.

Вперше ж вона з’явилася у нас десь із рік тому. Відтоді дружина, розгледівши в цій напрочуд інтелігентній кішці щось особливе, ще в Києві з неабияким завзяттям вибирала для неї їжу, не шкодуючи грошей.

З часом, судячи з «розмірів» вагітності, Синьоокій потрібно було дедалі більше, і, на щастя, апетиту їй не бракувало. Але навіть з’ївши лише частину збільшеної через вагітність порції, вона й далі ніби запитувала поглядом: «Невже це все мені?» — і в її добрих синіх очах світилася вдячність.

* * *

Вкотре ми приїхали на дачу лише після кількох непогожих тижнів. Та побачити Синьооку вдалося аж на третій день — майже перед самим від’їздом.

І знову всіх випередила онука. Соня ще здалеку помітила нашу попелясто-сіру улюбленицю — і не саму! — й радісно вигукнула:

— Бабусю, дідусь, вона прийшла! І не сама!.. З кошенятами!

Сама кішка виглядала схудлою, а в її повадках з’явилося щось нове. Рухалася повільно, раз у раз озираючись назад: чи не загрожує щось її пухнастим малюкам?

Змінився й її погляд. Там була не лише вдячність, а й ніби якесь запитання, навіть прохання. Але справжній зміст того незвичного погляду ми зрозуміли не одразу, а лише згодом...

На ігри у Синьоокої ще не вистачало сил, та й нова роль — мами — вже не дозволяла залишатися колишньою веселункою. Наївшись, вона уважно стежила за трьома непосидючими кошенятами, які, швидко впоравшись із ще незнайомим їм коров’ячим молоком, одразу припадали до її сосків — скоштувати справжнього. Та, переконавшись, що там поки порожньо, малеча тут же затівала пустотливу гру. Кошенята незграбно нападали одне на одного, падали, борсаючись у високій траві, й знову кидалися «в бій». А невдовзі Соня й сама стала для них новою розвагою. Кошенята з розбігу тикалися носиками їй у ноги, ніби запрошуючи до своєї невгамовної компанії й викликаючи її радісний сміх.

Того дня кішка провела біля нашого будинку значно більше часу, ніж зазвичай. Наче знайомила нас із кошенятами й натякала на «нічліг», а може, й зовсім — на зміну «прописки». Та, мабуть, відчувши нашу нерішучість (а як інакше: на кого б ми їх залишили після від’їзду?), з настанням сутінків «пухнастий загін» сумно побрів назад...

Наступного ранку ми, як і планували, поспіхом готувалися до від’їзду. Але все ще сподівалися — особливо Соня — побачити Синьооку з її веселим загоном. Нехай навіть не погратися, але бодай ще раз добре нагодувати їх. Та не судилося...

* * *

Веселий пухнастий загін біля нашого будинку ми більше так і не бачили. Тепер, коли ми були на дачі, до нас навідувалася лише сама Синьоока — щоразу з виснаженими кошенятами грудьми.

І, звісно, ми її годували, годували... На більше у неї, схоже, вже не залишалося ні сил, ні часу. Лише ненадовго приділяла увагу онуці — тішила своїми звичними кумедними штучками з минулого життя, а тоді, обдарувавши нас своїм напрочуд розумним поглядом синіх очей, знову йшла.

Якось, приїхавши знову й заганяючи машину у двір, я помітив біля воріт кішку, збиту машиною. Пролежала вона тут, схоже, вже не один день.

Поруч — величезний дрюк, яким, мабуть, хтось відтягував її з дороги.

Синювато-попелясте хутро мертвої кішки чимось нагадувало нашу Синьооку, але тіло бідолаги було вкрите придорожнім пилом, тож я цілком міг помилятися.

Розум, ніби оберігаючи мене від важких думок, одразу підсовував один за одним аргументи на користь звичайної схожості.

Розуміючи, що немає сенсу приховувати побачене від дружини, яка часто читає мої думки, я сказав їй, що побачив біля воріт, і одразу ж поспішив заспокоїти: навряд чи це вона.

Зачинивши ворота й майже прикривши хвіртку, я почув голос дружини: