Глава 12

Подорож… Питання неоднозначне й спірне. У багатьох воно викликає сумнів, пов'язаний із майбутніми переживаннями. Навіщо вона потрібна? Навіщо напружуватися, якщо на затишному дивані звичніше, а від того й комфортніше? А ще, чого доброго, майбутні мандри змінять звичну картину світу. Як тоді жити далі? Але якщо раптом рішучість, що з'явилася, перероджується в намір, то виникає ще більше запитань. Які хвилювання планує відчути мандрівник? Що він вкладає у свою пригоду? Які емоції? Які завдання? Які цілі ставить? Що мріє відкрити чи осягнути? І якщо очікувані переживання не реалізуються, то що тоді? У багатьох подорож асоціюється із чесно заробленою відпусткою. На жаль, коротка відпустка не завжди здатна відповісти на всі запитання. Але зате здатна поставити нові. Чи пройде все так гладко, як мріялося? Чи виникне приємне забуття та відчуженість від повсякденності? Чи збережеться нова якість при поверненні? Хай би хто як міркував, але саме «Подорож» – це правильна відповідь на запитання, яке любила ставити Люсі й вважала його найчеснішим. Так сталося, що юна красуня успадкувала не лише шикарну бібліотеку, а й кілька життєвих премудростей у вигляді запитань, які їй періодично ставили. Ставили доти, доки вона не пройнялася їхньою глибиною й не почала ставити їх сама собі.

Можливо, саме вони й сформували її сприйняття реальності. Саме цими запитаннями Люсі й ділилася з усіма людьми, які потрапляли в коло її спілкування. Одне з них звучало так: «Що ви будете робити, якщо у вас буде все, що ви забажаєте, але не буде грошей? Їжа, одяг та інші необхідні для життя речі, так само як і можливості, будуть реалізовуватися за вашим бажанням, але без грошей. Чим ви тоді займетеся?» На це запитання не існувало правильної відповіді, бо всі люди різні, кожен зі своїм набором сподівань і потреб. Але однозначно існувала щира відповідь. Відповідь, що йде не від розуму, а від серця. І «подорож», як потяг душі до пізнання світу, була однією з них. І саме так відповівши, Люсі не підозрювала, наскільки ця відповідь змінить картину світу. Подорож стала сенсом. Причому не банальна можливість відвідати іншу країну. Дівчина перетворила на подорож життя. Вона стала відкритою до можливостей, зробивши існування безперервною пригодою. Стан постійного щастя від щоденних відкриттів схожий на стан закоханості.

Не виникало дурних тривог, що очікуване задоволення може виявитися якимось не таким. Не таким, як заплановано. Не виникало тривог, властивих невдачливому мандрівнику щодо обсягу чи глибини очікуваного кайфу. Вона його не планувала. А просто отримувала. Саме цим станом дівчина зараз і ділилася з Роками та Доком, упоєно розповідаючи про неймовірні можливості людини та глибину навколишнього світу. Хлопчаки слухали розповідь як казку, а Док не переставав дивуватися мудрості й глибині знань, які демонструвала настільки юна особа. Люсі оповідала про те, що людське сприйняття реальності обмежене, і світ набагато різноманітніший, ніж його сприймають. Про те, що лісовики, водяники, домовики – існують, просто людина навчилася їх не помічати. Про те, що в традиції предків спілкування з представниками тонких планів було звичайною справою і всі співіснували в ладу та гармонії. Звичайно, і раніше не обходилося без перекосів, але подібні розлади швидко приводилися до ладу. І що, на відміну від теперішнього стану речей, ніхто не прагнув завоювати світ і підпорядкувати своїй волі інших. Сонце сховалося за горизонт, а решта команди, оговтавшись від пережитого шоку, тепер розташувалася за столом, з апетитом уминаючи приготовані Златою вареники з сиром.

– То ти хочеш сказати, що нас навчать бачити? – поцікавився Роман, відправляючи черговий вареник до рота. – І що я зможу, наприклад, поговорити з лісовиком чи домовиком?

– Так.

– Не можу в це повірити. Напевно, черговий фокус із водою? Якась галюцинація? Кирило мені розповідав.

– Ні, звісно. Після тренувань сприйняття реальності розширюється. Треба просто бути готовим це побачити.

– І довго тренуватися? – не вгамовувався Роман.

– Кому як. У когось роки можуть піти, а комусь достатньо один раз мізинцем показати, і видіння відкривається.

– Не терпиться спробувати, – приєднався до розмови Кирило.

– Це радує, – усміхнулася Люсі й узяла хлопчика за руку.

Дитячі емоції імпульсивні й недовговічні. Закоханість спалахує миттєво й так само швидко згасає. Недовгі терзання змінюються новою закоханістю, як потребою перебувати в цьому адреналіновому стані. І це частково правда. Помилка полягає в слові «дитячі». Багато хто проживає життя до певної межі саме так. У гонитві за адреналіном. До тієї межі, коли більше вже не треба! Доти, доки здряхліле тіло перестає гнатися за новими об'єктами майбутніх злиднів, і приходить розуміння, що життя розміняне марно. Чи приходить? Деяким же вдається потрапити в те саме вічне й непорушне переживання любові ще дитиною. Або підлітком. Коли почуття трепету й ніжності, що переповнюють, переливаються через край, заповнюючи не тільки весь простір усередині, а й зовні. Коли бажання наповнити, поділитися стирає всі мислимі межі. Тоді просте торкання руки передає все цілком, і не потрібно більше слів. Просто присутність.

– Люсі, а розкажи ще що-небудь, – у Романові прокинулася чи то цікавість, чи то дух авантюризму.

– Що розповісти?

– Що-небудь, – відповів логік дещо театрально, скопіювавши манеру Шамана. – Я, звісно, не всьому вірю, але розповідаєш ти красиво.

– У мене запитання, – Док поставив на стіл пузатий чайник зі свіжозавареним чаєм, узявши на себе функції відсутньої Злати. – Розкрий секрет трюку зі зникненням.