Глава 11

Якщо доводилося підніматися високо-високо, то, мабуть, зайве пояснювати, наскільки змінюється сприйняття реальності там, нагорі. Словно абсолютно інші категорії цінностей і понять, хоча все, що відбувається внизу, добре видно. Просто зверху все виглядає й сприймається інакше. Людина, з усіма її надуманими проблемами та побутовою метушнею, здається такою дрібною й нікчемною. Нагорі абсолютно інші уявлення. Там тільки свобода, що дзвенить чистотою, і абсолютна, безумовна любов. І для того, щоб це відчути, зовсім не обов'язково підкорювати Ельбрус. Достатньо залишити внизу весь свій внутрішній брязкіт і піднятися на дах будь-якої висотки. Навіть п'ятдесяти метрів достатньо, щоб це відчути. А якщо ще ухитритися миттєво спуститися вниз, зберігаючи нові відчуття, то є шанс привносити у своє життя трохи більше світла. Трохи більше тепла й любові. Трохи більше свободи. Невелику крупицю усвідомлення, що життя – це гра. І ще трішки радості від розуміння того, що довелося все це переживати й проживати з чудовими гравцями, цими прекрасними й дорогими людьми.

– Ех, як шкода, що зараз немає зі мною Кирила! Він би зміг усе це відчути й осмислити. Він би тоді міг краще мене зрозуміти, – так думала Люсі, сидячи на даху шістнадцятиповерхового будинку. На неї чекав стрімкий ривок. Вона готувалася встановити новий рекорд зі швидкісного спуску дюльфером. Не звичний спуск на мотузці, коли альпініст, повернутий обличчям до стіни, опускається, плавно травлячи кінець. Люсі збиралася збігти по стіні австралійським методом, додаючи прискоренню вільного падіння додатковий імпульс. Ще раз перевіривши кріплення й розгорнувши карабін, дівчинка відірвалася від даху й повисла на мотузці, повернувшись головою вниз. Електронний секундомір проспівав команду «Старт!». Поштовх (у вухах зазвеніло, чи то від вітру, чи то від адреналіну) і плавне торкання поверхні землі. Усього якихось двадцять секунд. До світового рекорду явно далекувато. Люсі знизала плечима й вирушила збирати спорядження. Пора повертатися додому.

Пора повертатися додому і Роки, але хлопчикам вдалося вмовити батьків ще раз підкорити найекстремальніший атракціон аквапарку. «Глотка диявола» – найвища й найдовша труба в аквазоні. У місцях, де була відсутня підсвітка, виникало дивне лоскітливе переживання нереальності існування. І хоча весь спуск займав не більше тридцяти секунд, всередині час дивним чином розтягувався. Відчай від усвідомлення нікчемності буття кошмаром захоплював свідомість. Ні, це не був страх смерті. Це щось більше. Жах запізнитися морозними голочками охоплював душу. Можливо, таке переживання виникало тільки у Кирила й ні в кого більше, але ця унікальність не робила його щасливішим. Хлопчику чітко уявлялося, що вислизає щось важливе й невловиме. І це щось було виразно пов'язане з Люсі. Йому нестримно захотілося поділитися цим. Ах, як шкода, що її немає поруч!

Док прокидався кілька разів, але спроба піднятися завершувалася потужним прострілом усередині черепа й відправляла програміста назад у горизонтальне положення, а потім у болісну дрімоту. Наче напередодні було випито чималу кількість сурогатного алкоголю, а не склянку благородного напою. У звичайному стані Док розпочав би психологічне розслідування, намагаючись відшукати причину, але тепер енергії на процес мислення зовсім не залишалося. Перед очима безладно водили хороводи хитромудрі образи, значення яких було малозрозумілим. А натужні спроби осмислити їх занурювали в глибокий сон. Стан свідомості доктора чимось нагадував тренування серфінгіста-початківця, який як не силується, але все одно більшу частину часу проводить під водою. Обривки діалогу в сусідній кімнаті, немов команди інструктора, долітали рваними клаптями й залишалися абсолютно незрозумілими.

– Мені досі не ясно, чому він обрав саме Дока?

– Напевно, ініціація відкрила щось привабливе.

– Так, але ти забуваєш, що вибір він робив до того, як.

– Тоді я не знаю.

Похмура хвиля накрила не просто з головою, а занурила в безодню. Ні верху, ні низу. Тільки нескінченно глибока й непроникна, липка та лякаюча субстанція, що в'язко перетікала картинками жаху найнеймовірніших мастей. Така собі нескінченна колода жаху лагідно пеленала, стискала й укутувала.

– Може, пора його розбудити? – Ні! Він повинен сам прокинутися. – А не заблукає? – Не хвилюйся. Я контролюю.

Голоси доносилися з усіх боків і перетворювалися на брязкіт, стогін гігантського маховика. Непроникність закручувалася ледве відчутним обертанням, затягуючи все глибше й глибше. Глухий кут. Трупик. Дно.

Новий день почався захопленим очікуванням чогось нового. Роки дорогою до школи ділилися враженнями. Вони були на такому підйомі, що особливо не надавали значення тривозі на обличчях батьків, які їх проводжали. Хлопчикам не до сумнівів і переживань, адже їм належало сьогодні й у наступні дні ночувати не вдома. Емоційний обсяг вражень був значнішим та інтенсивнішим, ніж від усіх літніх канікул. Напевно, він сприймався не як звичайний вікенд, а як приємний додатковий бонус до минулого літа. Було що розповісти однокласникам, та так, що тих накриє хвилею заздрощів. А для підкріплення розповіді у Роки була заготовлена фотосесія.

– Привіт мандрівникам! – на ґанку школи хлопців зустрічала Люсі. – Вгадайте, на кого я чекаю?

– Судячи з запитання, здогадатися не важко, – видав логік.

– Давно тебе не було видно, – Кирило, не приховуючи радості, взяв Люсі за руку. Йому хотілося обійняти її, притиснути до себе, але він, побоюючись осуду громадськості, цього не зробив. – Я скучила!