Глава 10

У житті кожної людини є непорушні, незиблемі речі. Принципи й концепції, що дісталися у спадок. Звісно, іноді вони можуть не подобатися і навіть дратувати. Їх можна вважати старомодними чи застарілими. Проти деяких можна навіть повставати. Тільки якщо ці речі стосуються коханих і рідних людей – усе складається інакше. З'являється гордість за те, що вони в тебе є як такі. Особливо, якщо це стосується мами. Тоді моноліт стає абсолютним. В основі – любов, і зруйнувати її неможливо. Та й ні до чого! Не має значення, чи точна концепція, чи правильний принцип. Саме ці переживання збудили Кирила незвично рано. Його переповнювало почуття любові та вдячності до мами. І навіть роздратування з приводу вчорашньої недомовленості про завершення переговорів не могло його затьмарити.

– Кирюшо, вставай! – донеслося з кухні. – Проспиш найцікавіше.

Інтрига та аромат оладок із кленовим сиропом змусили підлітка стрімголов кинутися на кухню, проігнорувавши традиційні водні процедури. Мама дбайливо поставила тарілку перед сином і подивилася таким глибоким поглядом, що хлопцеві стало ніяково. Проте ставити запитань він не став, а просто узявся за трапезу. Весь цей час молода жінка, не відриваючись, дивилася на сина. Напевно, тільки погляд матері здатний виражати стільки емоцій одночасно. Неймовірно, але любов, турбота, ніжність, захоплення та гордість можуть уживатися з тривогою, скорботою і жалем. Подібне чоловікові зрозуміти, можливо, і не під силу. Принаймні тому, хто ним тільки стає. Тож хлопчик, покінчивши зі сніданком, запитально глянув на матір.

– Ти закінчив, синку? – схаменулася мама Кирила, коли той нервово заюлився на стільці. – Нам треба зараз вирішити одне питання.

– Давай! – миттєво відповів підліток. – Яке?

– Куди ми поїдемо сьогодні відпочивати? Субота ж бо. Вихідний. У мене є два варіанти. Але ти можеш запропонувати якийсь свій.

– Які? – Кирило відчув, що мама недоговорює, і ці запитання – всього лише увертюра.

– Ми можем поїхати в ботанічний сад або в зоопарк. Чого б тобі більше хотілося?

– Але ж у нас в місті немає ні того, ні іншого.

– Правильно. Ми візьмемо твого друга та його батьків, і поїдемо туди, куди захочемо. Як тобі ідея?

– Чудова ідея! – у Кирила від несподіваної пропозиції аж перехопило подих. – А ви з Ромкою, точніше з його сім'єю, вже домовилися?

– Домовилися. Тільки не вирішили, куди їхати. Ми думали, що ви самі визначитеся.

– А можна, я тоді зателефоную?

Мати знизала плечима, даючи зрозуміти, що з приводу речей, які самі собою розуміються, запитань можна й не ставити. Через п'ятнадцять хвилин жвавих дискусій із другом Кирило повернувся на кухню, де вже велася активна підготовка у вигляді нарізання ковбаси, приготування бутербродів та укладання в контейнери котлет і салатів.

– Мам, ми вирішили – аквапарк. Щоправда, туди їхати годин п'ять мінімум.

– Нічого, – відповіла господиня, продовжуючи готувати їжу в дорогу. – Тоді тим більше швидше збирайся. Зупинимося на ніч у готелі, а назад виїдемо завтра пообіді. Думаю, встигнемо.

– Круто! – вигукнув Кирило, кинувшись у свою кімнату збирати все необхідне для активного відпочинку на воді.

Йому ще ніколи не доводилося бувати у аквапарку, і передчуття очікуваної насолоди викликало внутрішній трепет. Тим паче, що щастя обрушилося раптово і, подібна до снігової лавини, захопило круговертю переповнювальних емоцій. Через якихось пів години Кирило з мамою, зібравши все необхідне для поїздки, спустилися вниз. Сонне подвір'я здивовано зустрічало «ненормальних», не розуміючи, навіщо вони у вихідний підірвалися в таку рань. І добре б тільки ці двоє, але до них наближався чорний джип значних розмірів із черговою партією схиблених на спонтанному активному відпочинку людей.

– Усі в зборі? – дещо збуджено запитав батько Романа, який сидів за кермом. – Складайте речі й поїхали.

– А що машина?.. – Кирило не встиг закінчити запитання, звернене до друга, який вальяжно розвалився на задньому сидінні.

– Тато сказав, що отримав у тимчасове користування, до понеділка. Так що ми тепер круті, – не без гордості проголосив Роман.

– Шкода, що в мами сьогодні чергування, не змогла з нами поїхати.

– З якого дива раптом?

– Та так. Наші предки домовилися з довгим, що нас відпустять. Навіть якісь папери підписали. А ця поїздка – щось типу бонусу, прощальний вікенд, – Роман сяяв.

Незрозуміло, що більше його надихало: сама поїздка, згода батьків чи можливість вибратися з-під опіки? Кирило раптово усвідомив, що виражав погляд його мами під час сніданку, і наскільки непросто далося їй таке рішення.

Згадай! Ранок завжди для всіх починався однаково – сходило сонце! Згадай який-небудь із них. Згадай себе в цей ранок. Як він починався для тебе? Відкривши туманні від сну очі й ще навіть не бачачи, а просто відчуваючи поруч із собою живу істоту, яка солодко сопла під боком, тебе наповнювали емоції. І не мало значення, хто це: кохана людина, дитина чи домашня тварина. Сам факт того, що поруч хтось є, вселяв надію! А якщо не виявлялося нікого? Які почуття виникали тоді? Чи порадував би тебе схід нового сонця, яке прокинулося для всіх однаково? Що мотивувало б тебе на денні подвиги? Чи знайшлися б слова вдячності, і кому вони були б адресовані? А якби поруч нікого не знайшлося, то чи виникла б думка, наскільки це принизливо гидко – ставити подібні запитання людині, яка щойно пробудилася! Тим паче, що ця людина ще вчора побувала в стресовій ситуації.