Глава 9

Глава 9

Ах, як добре було б, якби все задумане неодмінно здійснювалося, та ще й якнайшвидше! Якби не існувало жодних перешкод, а люди навколо розуміли твої проблеми й завдання, всіляко їм сприяючи. Або бодай не будували підступів, не вставляли палиць у колеса, поводилися ввічливо й не руйнували очікувань. Як добре було б прокинутися вранці з усвідомленням того, що все загадане перед сном уже справдилося, або хоча б почало втілюватися. І щоб усе складалося найкращим чином навіть тоді, коли напередодні ти й не мав якихось особливих бажань.

Так міркував Кирило, сидячи на лавці біля під'їзду свого найкращого друга. Низка нещодавніх подій навіювала хлопчикові думку, що він геть утратив контроль над власним життям, і шалена круговерть засмоктала його у свою безодню, несучи казна-куди. Не те щоб він сильно нарікав, але цілковите нерозуміння ситуації викликало саме такі тривожні мисли. Страх невизначеності нашептував найгірші сценарії. Те, що Роман учора погодився на пропозицію друга, навіть не дослухавши до кінця, ще нічого не означало. Хлопець виховувався в міцній патріархальній родині, де остаточне слово завжди залишалося за батьком. І якщо схильність до прискіпливого аналізу Роман чітко успадкував від танка, то коріння його авантюризму сховалося десь дуже глибоко, і невідомо, в якому саме коліні їхнього генеалогічного дерева. Коротше кажучи, батько Романа міг запросто накласти вето на їхній задум лише через цю хлопчачу особливість.

– Здрастуй, Кириле! – на порозі під’їзду з'явився невисокий чоловік у бавовняних спортивках, розтягнутих у ділянці колін, і вицвілій футболці малозрозумілого кольору. Батько Романа вмостився на лавці навпроти й продовжив. – Мені потрібно з тобою серйозно поговорити.

– Вітаю! – Кирилові дуже кортіло виявити глибоку повагу до батька свого друга й звернутися до нього на ім'я та по батькові, але, як на гріх, у пам'яті виринало лише Романове по батькові. Через це й побажання здоров'я прозвучало якось блякло й невпевнено.

– Ви з моїм телепнем уже давно дружите, – чоловік почав без жодних прелюдій. – Я знаю тебе як чесного, відкритого й прямодушного хлопця. Тому хочу поставити кілька запитань. Мій син має одну погану звичку, м'яко кажучи, прикрашати реальність, видавати бажане за дійсне і влипати у всілякі сумнівні історії. Учора він заявив, що ти запропонував йому взяти участь у якомусь дивному експерименті. По-перше, я хочу знати, хто насправді є ініціатором цієї авантюри. По-друге, як тобі вдалося вийти на цих людей, якщо це, звісно, твоя ідея? І по-третє, як мені з ними зустрітися?

– Це не моя ідея, – знизав плечима хлопець.

– Я так і думав! – чоловік ляснув по колінах і різко схопився з лавки.

– Та ні ж бо, ні! – заквапився Кирило. – Вони самі мене знайшли. Швидше, спочатку мою маму. А Романа я запропонував…

– Правда? – батько Романа повернувся на місце. – Ладно, що тобі запропонували? Чому тобі і до чого тут Ромка?

– Ну, – Кирило зніяковів, він і сам до пуття не міг пояснити суті, – якщо я правильно зрозумів, якийсь науково-дослідний інститут займається вивченням обдарованих дітей і мене… нас обрали для програми.

– Як піддослідних кроликів?

– Вони обіцяють допомогти при вступі до будь-якого обраного вишу, матеріальну допомогу, – Кирило проігнорував останнє запитання, не знав він, як відповісти. Десь глибоко розумів, що батько Романа правий, але зізнатися в цьому було, м'яко кажучи, неприємно.

– Добре, – чоловік голосно видихнув і розслаблено відкинувся на лавці. – Подібні питання мають обговорювати дорослі. Дай-но мені телефон твоєї мами.

Записавши номер, батько Романа вирушив додому, залишивши збентеженого підлітка наодинці з думками про те, що в цей момент його життям розпоряджається хто завгодно, тільки не він сам. До цих переживань додалася картинка, в якій кілька лабораторних пухнастих створінь досліджують лабіринт у спробі знайти заповітну моркву. Його друг Роман намалювався в образі бойового кроля-заучки, в кімоно та пенсне. Фантазія Кирила виявилася настільки яскравою, живою та кумедною, що викликала у підлітка сміх.

– Чого ржеш? – Роман, який стояв у дверному отворі, посилив вигаданий образ, викликавши у Кирила напад гомеричного реготу. – Схоже, мене не відпустять, а він рже.

– Я просто уявив тебе з морквинами замість нунчак, – відповів хлопець, тамуючи сміх і витираючи сльози.

– Ладно, мрійнику, ходімо швидше, а то спізнюємося.

– Гей, Доку! – над зануреним у читання програмістом навис чи то сонний, чи то вже накурений растаман.  – Я вдруге питаю, каву будеш, читачу? Я так розумію, ти ще не лягав. Що читаєш? Док мовчки продемонстрував обкладинку книги.

– О, «Теорія фізичного вакууму», – захоплено протягнув Шаман. – Не шкодує тебе Сирін. Хоча… Я так розумію, зварити міцнішу?

– Якщо вас не утруднить, – буркнув Док, не відриваючись від читання.

– Ну що ви! Нам тільки в радість, – проурчав під ніс Шаман, віддаляючись на кухню. – Я думав – місяць читати буде, а він за ніч половину проковтнув.

– Що ти кажеш? – на кухню прослизнув Сергій.

– Кажу, не людина, а машина.

– Хто?

– Лікар наш. Ти бачив, скільки читва йому Сирін учора залишив? Так цей чел більше половини осилив. Прямо не людина, а обраний!