Глава 9

Ах, як добре було б, якби все задумане неодмінно втілювалося в життя, та ще й у найкоротші терміни! Якби не було жодних перешкод, і всі люди навколо розуміли твої проблеми й завдання, при цьому всіляко сприяючи. Або хоча б не будували підступів і не вставляли палиць у колеса, поводилися культурно й не руйнували очікувань. Як добре було б прокинутися вранці з усвідомленням того, що все задумане перед сном уже реалізувалося, або бодай почало реалізовуватися. І ще, щоб усе відбувалося найкращим чином у тому разі, якщо напередодні не виникало особливих бажань із будь-якого приводу.

Так роздумував Кирило, сидячи на лавці біля під'їзду свого найкращого друга. Ланцюг нещодавніх подій створив у хлопчика відчуття, що він перестав контролювати життя, і метушливий коловорот засмоктав його у свою безодню, несе невідомо куди. Не те щоб він сильно скаржився, але недорозуміння викликало саме такі думки. Страх невизначеності нашептував непривабливі сценарії. Те, що Роман учора погодився на пропозицію друга, навіть не дослухавши його до кінця, нічого не означало. Логік жив у повній сім'ї, в якій остаточне рішення приймав чоловік. І якщо Роман чітко успадкував здатність до прискіпливого аналізу від свого батька, то коріння схильності до авантюризму треба було шукати десь дуже глибоко і невідомо в чиєму з батьківських генеалогічних древ. Одним словом, батько Романа міг запросто накласти вето тільки через те, що його син мав таку особливість.

– Здрастуй, Кириле! – у дверях під'їзду з'явився невисокий чоловік у бавовняних спортивках, розтягнутих у ділянці колін, і вицвілій футболці малозрозумілого кольору. Батько Романа всівся на лавці навпроти й продовжив. – Мені потрібно з тобою серйозно поговорити.

– Здравствуйте! – Кирилові дуже хотілося засвідчити глибоку повагу батькові друга звертанням по імені та по батькові, але, як на гріх, згадалося тільки по батькові Романа. Від цього й побажання здоров'я прозвучало якось блякло й невиразно.

– Ви з моїм оболтусом уже давно дружите, – чоловік почав без предисловий. – Я знаю тебе як чесного, відкритого й прямолінійного хлопця. Тому хочу поставити кілька запитань. Мій син має одну нехорошу рису, м'яко кажучи, прикрашати й видавати бажане за дійсне, вв'язуватися у всілякі сумнівні історії. Учора він заявив, що ти йому запропонував брати участь у якомусь дивному експерименті. Мені спочатку хотілося дізнатися, хто насправді є ініціатором цієї авантюри. По-друге, як тобі вдалося вийти на цих людей, якщо це, звісно, твоя ідея? І, по-третє, як мені з ними зустрітися?

– Це не моя ідея, – знизав плечима хлопець.

– Я так і думав! – чоловік ляснув по колінах і різко схопився з лавки.

– Та ні ж бо, ні! – заквапився Кирило. – Вони самі мене знайшли. Вірніше, спочатку мою маму. А Романа я запропонував…

– Правда? – батько Романа повернувся на місце. – Ладно, що тобі запропонували? Чому тобі і до чого тут Ромка?

– Ну, – Кирило зніяковів, він і сам до пуття не міг пояснити суті, – якщо я правильно зрозумів, якийсь науково-дослідний інститут займається вивченням обдарованих дітей і мене… нас обрали для програми.

– Як піддослідних кроликів?

– Вони обіцяють допомогти при вступі до будь-якого обраного вишу, матеріальну допомогу, – Кирило проігнорував останнє запитання, не знав він, як відповісти. Десь глибоко розумів, що батько Романа правий, але зізнатися в цьому було, м'яко кажучи, неприємно.

– Добре, – чоловік голосно видихнув і розслаблено відкинувся на лавці. – Подібні питання мають обговорювати дорослі. Дай-но мені телефон твоєї мами.

Записавши номер, батько Романа вирушив додому, залишивши збентеженого підлітка наодинці з думками про те, що в цей момент його життям розпоряджається хто завгодно, тільки не він сам. До цих переживань додалася картинка, в якій кілька лабораторних пухнастих створінь досліджують лабіринт у спробі знайти заповітну моркву. Його друг Роман намалювався в образі бойового кроля-заучки, в кімоно та пенсне. Фантазія Кирила виявилася настільки яскравою, живою та кумедною, що викликала у підлітка сміх.

– Чого ржеш? – Роман, який стояв у дверях, посилив вигаданий образ, викликавши у Кирила напад гомеричного реготу. – Схоже, мене не відпустять, а він рже.

– Я просто уявив тебе з морквинами замість нунчак, – відповів хлопець, тамуючи сміх і витираючи сльози.

– Ладно, фантазере, ходімо швидше, а то спізнюємося.

– Гей, Доку! – над зануреним у читання програмістом навис чи то сонний, чи то вже накурений растаман.

– Я вдруге питаю, каву будеш, читачу? Я так розумію, ти ще не лягав. Що читаєш? Док мовчки продемонстрував обкладинку книги.

– О, «Теорія фізичного вакууму», – захоплено протягнув Шаман. – Не шкодує тебе Сирін. Хоча… Я так розумію, зварити міцнішу?

– Якщо вас не утруднить, – буркнув Док, не відриваючись від читання.

– Ну що ви! Нам тільки в радість, – проурчав під ніс Шаман, віддаляючись на кухню. – Я думав, місяць читати буде, а він за ніч половину схавав.

– Що ти кажеш? – на кухню прослизнув Сергій.

– Кажу, не людина, а машина.

– Хто?

– Лікар наш. Ти бачив, скільки читва йому Сирін учора залишив? Так цей чел більше половини осилив. Прямо не людина, а обраний!