Глава 7

Кажуть, що ранок за вечір мудріший. Саме на цю сентенцію і послався після відходу дивного гостя Кирило, щоб завершити розмову з матір'ю. Хлопчик сподівався, що ніч допоможе прояснити ситуацію, підкаже правильне рішення. Ось тільки сон у звичному розумінні так і не прийшов. Усю ніч Кирило крутився з боку на бік, намагаючись заснути, але зануритися в царство Морфея так і не вдалося. Не допомогло й аутогенне тренування. Тільки під ранок прийшла болісна дрімота, яка аж ніяк не змінила сприйняття. У надії, що свіже повітря розвіє марево нічних переживань і подій минулих кількох днів, Кирило вийшов із дому раніше, ніж зазвичай. Добравшись до під'їзду Романа, хлопчик присів на лавку й спробував зосередитися. На роздуми відведено всього два дні. Від однієї думки про можливу згоду якесь дивне відчуття формувалося на кінчику язика. Наче доторк до чогось абсолютно незвичайного. Це лякало, але водночас збуджувало цікавість. Проте керуватися лише емоціями Кирило не хотів. Треба зважити всі «за» і «проти». Хлопчик спробував створити алгоритм пошуку правильного рішення, але замість цього думки зграєю здичавілих собак накинулися на ідею й здійняли всередині несамовитий гавкіт, перекрикуючи одна одну. Кирило кілька разів різко крутнув головою, немов відганяючи настирливих мух, і за мить опинився у дзвінкій тиші. Випарувалося саме бажання зосередитися, хлопчик відчужено споглядав тріщини на асфальті, полишивши будь-які спроби щось аналізувати. Десь на задвірках свідомості, як заїжджена платівка, крутилося: «Ранок за вечір мудріший».

– Привіт неперевершеному майстру кидка через стегно та великому підкорювачу глибин кіберпростору! – у дверях з'явився Роман. Бадьорість і грайливість привітання свідчили про те, що він придумав щось цікаве й незвичайне. Кирило знав, що подібні нотки з'являлися саме напередодні реалізації шалених задумів. – Чи не вважаєте ви, сударю, настання цього прекрасного ранку надзвичайно прекрасним?

– Та мабуть, – буркнув Кирило. – Не так спекотно, як учора.

– Я вашого песимізму не поділяю, – Роман поплескав друга по плечу і, прибравши пафос, перейшов на нормальну мову. – Кирюхо, я придумав дещо! Ходімо, по дорозі розкажу.

Кирило підвівся і без особливого бажання пішов за другом. Якийсь час Роки йшли мовчки. Роман чекав на запитання, але, не витримавши, заговорив сам.

– Ти сьогодні ніякий. Що сталося?

– Не виспався просто, – незвично тихо промовив Кирило.

– Не біда! – Роману хотілося підбадьорити товариша, передати йому бодай частину позитивного настрою. – У нас перша фізра. Думаю, чемпіона не чіпатимуть. Знайдемо затишне місце, де можна притиснутися. Ти краще послухай, що я придумав. Ні, ти запитай мене!

– Добре, запитую. Ромо, давай уже, не тягни! Що придумав?

– Я вчора одразу засів за вивчення методички. Мушу зауважити – дуже корисна книженція. Виявляється, проведення інтерв'ю – це ціле мистецтво. І якщо підходити класично, то на відпрацювання навичок і підготовку піде безліч часу, – логік подивився на друга. – Так от, я придумав, як можна стартувати практично одразу.

– Як? – Кирило, захоплений запалом товарища, повністю переключився на нову тему, забувши на час про власні переживання.

– Дивись, ми знаходимо кілька викладачів, які погодяться брати участь, і ставимо кожному всього одне запитання. Одне, розумієш?

– Не зовсім.

– Одне й те саме запитання різним людям, і можемо отримати абсолютно різні відповіді. Хоча чому можемо… – поправив сам себе Роман. – Ми-таки отримаємо різні! І робимо це або в прямому ефірі, або в записі. Неважливо.

– Добре. Припустимо. Ти запитання вже придумав?

– О-о-ось! – багатозначно протягнув логік. – Ми самі нічого придумувати не будемо.

– Тобто?

– Проведемо анонімне анкетування серед кількох класів. Причому і старших, і молодших. Виберемо, яке запитання зустрічається найчастіше, і візьмемо за основу.

– Типу, ось вам від цих, а ось вам від тих?

– Угу, – Роман світився від щастя настільки, що якби настала ніч, у радіусі метрів п'яти біля нього все одно було б відносно світло. – Я прикинув, провести опитування й обробити матеріал займе пару днів. Від сили тиждень.

– Добре, – не вгамовувався Кирило. – А ти впевнений, що з викладачів хоч хтось погодиться?

– Впевнений! Я вчора історика, пам'ятаєш, як зарядив? Він сам проситися буде, ще й з собою народ підтягне.

– Я пам'ятаю, ти обіцяв йому озвучити історію особистого життя. Його життя.

– Так, історія історика, – Роман просяяв. – Смішно звучить. І добре! Зберемо матеріал для інтерв'ю. Все сходиться чудесним чином.

– Ти впевнений, що тижня вистачить?

– На те, що я сказав, точно вистачить. А історії, інтерв'ю та інше – вже в наступних ефірах. Часу на підготовку вдосталь.

– Ладно, – Кирило знизав плечима. – Давай пробувати.

– Ось! Правильна відповідь! – Роман міцно ляснув друга по плечу.

Так, приміряючи на себе нове амплуа журналістів, Роки дісталися школи. Уже пролунав дзвінок, хлопці поспіхом прямували в бік спортзалу, що знаходився в прибудові першого поверху. Кирило активно крутив головою, намагаючись серед метушливого переміщення школярів розгледіти Люсі. Однак зустріти дівчинку не вдалося. Чемпіон уявляв свою симпатію старанно сидячою за столом кабінету хімії. Чому саме хімії, самому незрозуміло, адже він не знав розкладу. У грудях виникло приємне томління від думки, що, можливо, і сьогодні нова подруга чекатиме на нього після уроків. Він змирився з думкою, що доведеться розповідати про свої видіння. І байдуже, що таке одна коротка розповідь порівняно з тим, що він зможе просто перебувати з нею поруч? Подібна таємниця вже здавалася дрібницею, дурницею. Роман у цей час прокручував у голові можливі сценарії переговорів із викладацьким комітетом. До роздягальні Роки дісталися, не зронивши ні слова. Швидко переодягнувшись, хлопці вирушили на шикування та перекличку. Почувши свисток, школярі звично стали за зростом. Роман другим, Кирило четвертим. У цьому крилася своєрідна перевага, оскільки при розрахунку на «перший-другий» вони неодмінно формували пару. Викладач фізичного виховання, невисока жінка з короткою стрижкою, майстер спорту з веслування, з такими широкими плечима, що зі спини була схожа скоріше на маленького чоловіка, як зазвичай, увесь урок практично не виймала свисток із рота. Після переклички, голосно свиснувши, віддала команду розрахуватися на «перший-другий». Перший у строю гаркнув «Перший!», але очікуваного «Другий!» не послідувало.