Глава 6

Залишившись наодинці з дивом сучасних технологій, Док із тривогою розглядав обстановку, розмірковуючи, чи вдасться йому впоратися так само легко й невимушено, як Сергію. Але за хвилину усвідомив, що програмне меню настільки інтуїтивно зрозуміле, що з ним зміг би впоратися взагалі хто завгодно. Аж до учня початкової школи включно. Що вже й казати про запеклого хакера. Відігнавши сумніви й освоївшись із режимами спостереження, Док виявив, що, крім візуального, присутній також периметр радіохвильового стеження. Очевидно, саме його і встановлював Сергій. Програміст умилено і водночас шанобливо похитав головою. Незрима огорожа здатна зафіксувати будь-якого порушника, важчого за двадцять кілограмів. Навіть великий собака не залишився б непоміченим, не кажучи вже про людину. Покопавшись ще трохи в меню, доктор знайшов додатковий, поки що не активований режим. Побачене змусило підстрибнути в кріслі й прокашлятися від захвату. В загальну систему контролю зони вмонтовані випромінювачі інфразвуку. Одне це означало, що всі інші системи контролю насправді зайві. Жоден біологічний організм на планеті не захотів би перебувати в місці, яке здатне пробудити несвідомий, безпричинний жах.

– Да-а! Прямо день інсайтів, – муркнув під ніс блондин, почуваючись Алісою, яка провалилася в кролячу нору. А коли вже, здавалося, він досяг її темного й далекого дна і відкрив, що існує ще щонайменше три подібні зони спостереження, двері, рипнувши, широко відчинилися, і всередину м'яко увійшла Злата.

– Привіт! Як тобі відрядження? Запитань багато?

– Усе більше й більше, – Док скривив губи, – а от відповідей не густо. І взагалі, ти почала сьогодні перед виїздом розповідати про якусь традицію, світи, сприйняття і не закінчила. А запитань відтоді побільшало.

– Ага, – Злата подивилася на Дока поглядом психіатра, який вивчає пацієнта. – Терміновий від'їзд нас перервав.

– А в Сергія не допросишся, – блондин удав образу. У цей момент «Буханку» хитнуло. Машина йшла на розворот. – Я не зрозумів, ми що, вже їдемо?

– Повертаємося, – посміхнулася Злата. – Ми зробили дуже важливу справу. Залишилося синхронізувати й увімкнути. Але цим займемося вже в місті. Вірніше, не ми, а Сергій. У Сиріна сьогодні зустріч, тож часу для розмов вистачить. Згоден?

– Згоден, – Док кивнув. – Але ж нас п'ятеро?

– Ага, Шаман залишився біля кургану.

– Навіщо?

– Ти чув що-небудь про місця сили? – відповіла запитанням Мати.

– Ну-у, – протягнув блондин у незграбній спробі набити собі ціну. – В загальних рисах.

– Це місця особливої активності, які за своїми вібраціями відрізняються від загального фону. Дві основні категорії. Природні та створені.

– Природні та штучні? – уточнив Док, зіставляючи з тим, що колись читав.

– Можна й так сказати, – продовжила Злата. – А стосовно людини вже трохи більше: благі, нейтральні та згубні. Тобто вібрації одних місць впливають на психіку, енергетику та стан тіла благотворно, наповнюють життєвою енергією, інші – навпаки. Знаючі люди завжди використовували такі місця для своїх цілей. Там організовували капища, храми, поховання, проводили ритуали. Їх можна посилити і, звісно, треба берегти від блюзнірського ставлення. Кожне місце привчали до виконання конкретного завдання. Так от, Шаман залишився поспілкуватися з нашими предками, заручитися їхньою підтримкою та благословенням, оскільки ми збираємося використовувати це місце не за прямим призначенням. А коли він домовиться, у гру вступаєш ти, – дівчина посміхнулася.

– А якщо не домовиться? Хоча я взагалі не уявляю, як можна домовлятися з тими, кого вже давно немає на світі?

– Домовиться, – Злата відкинулася в кріслі. – У нього талант домовлятися з мешканцями Нави. Якщо з похмурими сутностями домовляється, то з предками й поготів. Тим паче, що справа права, блага. Підтримка буде. Не сумнівайся!

– Ладно, це ваші растаманські справи. Я не лізу. Яке моє завдання?

– А що, Сергій не пояснював? У загальних рисах? – здивувалася Злата. – Я ж просила.

– Від Сергія не допросишся. Або мовчить, або відмахується. Мовляв, ти мені сама все поясниш, у тебе краще виходить.

– Зрозуміло, – дівчина опустила голову. – Сергій у своєму репертуарі. То-то він скаржився, що ти йому за цю добу мозок виніс розпитуваннями.

– Яку добу? – витягнулося в подиві обличчя Дока. – Минуло ж години чотири? Разом із дорогою.

Злата уважно подивилася на програміста все тим же поглядом втомленого психіатра. У ньому змішалися співчуття та пустощі – дивне поєднання. Вона нахилилася і, діставши з непомітної шухляди під сенсорною дошкою пляшку мінералки, вручила її блондину. Наступним рухом витягла паперовий пакет. Доку здалося неприродним, що через одну пляшку води готується така церемонія.

– Доку, послухай, – Злата під'їхала на кріслі впритул до блондина і, розвернувши до себе обличчям, взяла під лікті. – Подивись на мене. Доку, ми насправді вже понад добу займаємося встановленням апаратури та соналаштуванням місць сили. І ти весь цей час був із нами, допомагаючи Сергію. Скажи мені: що ти пам'ятаєш?

– Я… – від несподіваної заяви в роті доктора пересохло, слова повільно, немов неохоче, злітали з губ. – Я пам'ятаю, як ми з тобою розмовляли. Потім увійшов Сергій. Ми поїхали. Я заснув у машині. Він мене розбудив. Пояснив, що треба робити. Ми закінчили встановлення периметра і повернулися сюди. Сергій показав, як усе влаштовано, і пішов вас зустрічати. Потім зайшла ти. Усе.