Глава 5

– Правда-правда! Чекала, – Люсі обеззброююче посміхалася. – Ви що, замерзли? Така спека стоїть, а ви морозитеся. Привіталися б бодай, а то залишили даму без уваги. Це неввічливо!

Друзі й справді остовпіли від несподіванки і тепер стояли посеред шкільного подвір'я двома бовванами. Роман глянув на товариша, який роздумував, що означає це «Я на вас чекала» – чекала вчора чи конкретно зараз, – і за традицією, що склалася цього дня, відреагував замість друга.

– Привіт, Люсі! Не замерзли, просто ти вискакуєш, як чортик із табакерки, – видав він і тут же пошкодував, розуміючи, що дав привід розкритися всій красі уїдливого красномовства старшокласниці.

Проте нічого подібного не сталося. Навпаки, дівчинка розімкнула руки й рушила назустріч Рокі. Посмішка з її обличчя не зникла, але стала не пустотливою, а лагідною та ніжною.

– Хіба я вискакувала? Я просто стояла. Хлопчики, ви проведете мене додому? – дівчинка осіклася, але тут же додала. – Чи я вас?

– Звісно! – включився в розмову Кирило. – Звісно, проведемо.

На обличчі дівчини відбилася вдячність. Вона ніжно взяла хлопців під руки, і компанія неспішно рушила звичним шляхом. Якийсь час школярі йшли мовчки, занурені в свої думки. Романа гнітило недорозуміння. Дивно, з чого раптом стільки уваги? Чи є в діях старшокласниці каверза, таємний умисел? Чи, можливо, інша причина? Але у звичну логічну схему така ситуація ніяк не вкладалася. Кирило, навпаки, від дотику дівчинки повільно танув у блаженній млості. Йому здавалося, що він міг би так іти й іти цілу вічність, аби тільки вона не відпускала його руку. Незручність виникла лише коли він згадав, що треба ж про щось говорити, а в голову нічого не лізло. Люсі, очевидно відчувши настрій хлопців, кількома фразами розвіяла переживання.

– Хлопчики, я чула, ви тепер шкільні діджеї, – почала старшокласниця. – У мене є пропозиція. А що, як ви не просто музику будете крутити, а займетеся, ну, не знаю, оглядом шкільних новин? Або ще крутіше – влаштуєте щось на зразок інтерв'ю?

– Ми якраз про це й думаємо, – відповів Роман, не здивований такому повороту. Напевно, після сьогоднішнього першого уроку вся школа знає про висловлену поспіхом ідею. Значить, зараз їх переконуватимуть, що самотужки з цим не впоратися, потрібно терміново брати ще одного учасника.

– Чудово! – просіяла Люсі. – Я знала, ви молодці, «гордість школи» – не пусті слова. Подивіться, що в мене є, – дівчинка, не зупиняючись, зняла планшетний рюкзачок і витягла тоненьку, засалену від частого гортання книжечку. – Раритет! Методичка, випущена ще в Радянському Союзі, а актуальності не втратила й досі.

– Що за методичка? – не змовляючись, випалили хлопці.

– Посібник. Для студентів відділення журналістики якогось московського вишу. Точно не знаю, сторінка з даними видавництва вирвана.

– Звідки ж ти знаєш, що московського? – внутрішній логік Романа вмить знайшов прокол.

– Точно не знаю, – посміхнулася Люсі. – Але всі приклади й посилання саме на це місто. Та справа не в цьому. За великим рахунком, яка різниця? Головне, про що тут пишуть.

– І про що?

– Тут зібрано й систематизовано інформацію про правила проведення інтерв'ю. Як починати, як закінчувати. Які запитання можна сміливо ставити, а від яких краще відмовитися. І головне, які запитання слід поставити собі, перш ніж ставити їх респонденту. Це цікаво, – старшеклассниця передала методичку Роману і знову взяла хлопців під руки.

Захоплений новою ідеєю логік одразу занурився в перегортання книжечки, геть випустивши з уваги той факт, що методичка вже була в рюкзаку їхньої супутниці до того моменту, як він оприлюднив їхню з Кирилом тему. Що ж до програміста-початківця, то йому було не до зіставлення фактів. Він насолоджувався поточним моментом, забувши і про вчорашні хвилювання, і про майбутню зустріч. Кирило плив на хмарині щастя, втішаючись переживаннями і твердою впевненістю, що на світі існують дива. І ось одне з див зараз тримало його за руку, і не було нічого важливішого за це.

– Звідки вона в тебе? – Роман першим порушив мовчання, яке вже нікому не здавалося незручним.

– Взяла у дядька почитати. З бібліотеки.

– У тебе дядько бібліотекар?

– Ні-і! – зареготала Люсі. – Він у мене колекціонер. Ви б бачили його бібліотеку, – очі дівчинки заблищали від захвату. – Чого там тільки немає!

– Як на мене, книги – це минуле століття. Існують інші носії інформації, сучасніші. Художню літературу взагалі можна не читати, а слухати. А все інше є в електронному форматі. Ті ж самі книжки. Хоча, хто зараз читає?

– Я читаю! – вклинився в розмову Кирило, озвучивши й без того всім відомий факт. Схоже, він намагався не так продемонструвати освіченість, як захистити Люсі від логічних викрутасів Романа.

– І я читаю, – не вгамовувався логік. – Тільки ми в меншості. Взяти хоча б наш клас, та що там клас, усю школу. Припустимо, що всім дали повну свободу, і це ніяк не позначиться на оцінках. Так ось, питається: скільки людей хоч щось робитимуть? Моментально позаліпають у гаджетах. А ви кажете – книги.

– Ось тому саме вас і обрали, – Люсі широко посміхнулася. – Ви замислюєтеся. Ви порушуєте дорослі питання. У вас є інтерес до життя, потреба в пізнанні. З вами має бути забавно, – дівчинка трохи подумала й додала: – А щодо твоїх слів, Ромо, то справа не в поколінні, а в людстві. Є навіть дослідження з цього приводу.