Глава 4

Коли дивна компанія вийшла на подвір'я, перевалило за полудень, але прохолодніше так і не стало. Жахлива духота встромилася колом навіть не в легені, а кудись глибше, у саму суть усього живого й дихаючого. Жалкі пориви вітру обпалювали. Шкіру вкривали дрібні бісеринки холодного поту. Док приречено глянув на товаришів, шукаючи підтримки, але швидко зрозумів, що на погоду, крім нього, ніхто уваги не звертає. Стало ніяково. Бажаючи збадьоритися, Док припустив, що іншим теж спекотно, але вони просто не показують вигляду. Це трохи заспокоїло. Проте ненадовго. Сергій махнув рукою, запрошуючи йти за ним. Компанія завернула за ріг будинку до парковки, де на них чекав пофарбований у брудно-зелений колір УАЗ-3741. «Буханка», що самотньо стояла, здавалося, увібрала в себе всі сонячні промені за цілий день, і від думки, що зараз доведеться залазити всередину, у Дока злегка підкосилися ноги. Він-бо знайомий із цим видом транспорту не з чуток. У недавньому минулому доводилося розсікати на чомусь подібному, виконуючи заявки з дальніх дільниць поліклініки, у якій довелося працювати. У медиків цей автомобіль називали не інакше як «Труповозка», що, по суті, відображало справжнє й початкове призначення цього чудовиська автомобілебудування. Єдиною визнаною перевагою «Буханки» залишалася висока проходимість. Щодо комфорту, то за часів холодної війни ніхто про це не думав. Перед конструкторами стояло завдання створити транспорт для вивезення трупів із зони ураження ядерної зброї, і з ним вони, в принципі, впоралися. Незрозуміло одне – чому на початку двадцять першого століття продовжують випускати транспорт, розроблений у середині двадцятого?

– Карету подано! – задорно оголосив Сергій. – Мати й Шаман у салон, Док зі мною.

– Та вже ж, карета… – пробурчав Док. – Скоріше труна на коліщатках.

Але нічого не залишалося, як покірно вирушити до визначеного місця. За ці кілька секунд пам'ять послужливо воскресила образи минулого, затьмареного системою державного охорони здоров'я, і співбесіду на високооплачувану роботу в приватну фірму з дивною назвою «Detection», де шукали програміста з обов'язковою медичною освітою, і підписання згоди на часті відрядження. Схоже, що пів року роботи в імпровізованому офісі закінчилися. Док не знав, радіти йому чи засмучуватися. Раніше нарікав, що весь час доводиться сидіти самому, виконуючи рутинну паперову роботу, тоді як інші займаються важливішими справами. Тепер же, проклинаючи спеку, мріяв про м'яке крісло й затишно-теплий ноутбук на колінах.

– Чого застиг? – пробасив чубатий здоровань. – Давай швидше. І так запізнюємося.

Док із важким серцем відкрив важкі дверцята «Труповозки». Розмірковуючи про майбутнє пекло, видерся на сидіння і завмер, очікуючи на хвилю застояного одурливо-гарячого повітря. Але всередині виявилося несподівано прохолодно.

– Здивований? – лукаво посміхнувся Сергій і приклав вказівний палець до сканера. – Ласкаво просимо на оперативну службу.

Загорілася зелена лампочка, і рудобородий провернув ключ у замку́ запалювання. Мотор не заревів, а незвично тихо заспівав. Док збирався поставити кілька запитань, але Сергій уже почав розпоряджатися.

– Так, заводь свою шарманку, – чубатий явно мав на увазі ноутбук. – Відкривай бардачок. Там кабель. Синхронізуйся. Час підтискає, нам потрібна «зелена хвиля».

Док слухняно виконував команди, бажання ставити запитання випарувалося, як крапля води на розпеченій пательні. Одного погляду на бардачок вистачило, щоб зрозуміти, що весь зазвичай порожній простір займав бортовий комп'ютер, до того ж таких переваг, про які не доводилося й чути. Побачене явно перевершувало за крутістю і кондиціонер, і сенсорний захист від угону.

– Є? – поцікавився Сергій, вивертаючи кермо практично одним пальцем. – Тепер запускай програму «Світлофор». Чудово. Там просто. Супутники нас уже знайшли. Бачиш, де ми на карті? – Док ствердно кивнув. – Тепер наводь на нас і клікай «Зелена хвиля». Готово? Прекрасно!

– Я так розумію, тепер увесь час буде «зелене»?

– Правильно розумієш. Світлофори зазвичай налаштовані на автономний режим. Наша програма дозволяє, прорахувавши швидкість і завантаженість трафіку, вклинитися в автономію і переключити на потрібне нам світло так, щоб не припиняти руху. Зручно. Особливо коли поспішаєш, – Сергій задоволено пригладив борідку. – Або коли в годину пік.

– Але це ж… – Док запнувся, підбираючи підхоже слово.

– Незаконно? – виручив Сергій. – Так! Тільки хто дізнається? Я так дивлюся, ти до кінця не розумієш, чим ми тут займаємося.

– Чому не розумію? – обурився програміст. – Ми приватна компанія, яка займається розшуком зниклих людей нестандартним способом.

– Ага! – іронічно кивнув здоровань. – І все?

– Хіба мало? Об'єднання сучасних технологій і паранормальних здібностей дозволяє досягти результату швидше й ефективніше, ніж якщо возитися по-старому.

– Правильно! Нормальна версія, прийнятна для соціуму. Вона ж офіційна. Тільки не повна.

– А що ще? – за останні тридцять хвилин доктор зробив чимало відкриттів, але, схоже, це тільки квіточки.

– Багато всього. Нехай Мати пояснює.

– Чому Мати? – Док навіть зрадів такому повороту. Тепер з'являвся офіційний привід для розмови з красивою жінкою. – Я маю на увазі, не чому вона повинна пояснювати, а чому ви її так називаєте?