Глава 4

Глава 4

Коли дивна компанія вийшла на подвір'я, сонце вже перевалило за полудень, але прохолодніше так і не стало. Жахлива духота встромилася важким колом навіть не в легені, а кудись значно глибше – у саму суть усього живого й дихаючого. Кволі, жалкі пориви вітру не освіжали, а лише обпалювали обличчя. Шкіру миттєво вкривали дрібні бісеринки холодного поту. Док приречено глянув на товаришів, шукаючи бодай якоїсь підтримки, але швидко зрозумів, що на погоду, крім нього, ніхто не зважає. Від цього стало зовсім ніяково. Намагаючись хоч трохи збадьоритися, Док припустив, що іншим теж неймовірно спекотно, просто вони не подають виду. Це міркування на мить заспокоїло. Проте ненадовго. Сергій махнув рукою, запрошуючи йти за ним. Компанія завернула за ріг будинку, прямуючи до парковки, де на них уже чекав старенький, пофарбований у брудно-зелений колір УАЗ-3741. «Буханка», що самотньо стояла на осонні, здавалося, увібрала в себе всі сонячні промені за цілий день. Від однієї думки, що зараз доведеться залазити всередину цього розпеченого залізняччя, у Дока злегка підкосилися ноги. Він-бо знав цей вид транспорту не з чужих слів. У недавньому минулому йому доводилося ганяти на чомусь подібному, обслуговуючи виклики на дальніх дільницях поліклініки, де довелося працювати. У медиків цей автомобіль називали не інакше як «труповозка», що, по суті, точно відображало справжнє й початкове призначення цього чудовиська радянського автомобілебудування. Єдиною визнаною перевагою «Буханки» залишалася висока прохідність. Щодо комфорту, то за часів Холодної війни про таке ніхто й не замислювався. Перед конструкторами стояло чітке завдання – створити транспорт для вивезення трупів із зони ураження ядерною зброєю, і з ним вони, в принципі, впоралися. Незрозумілим залишалося одне: чому на початку двадцять першого століття люди й досі продовжують випускати овередь, розроблену в середині двадцятого?

– Карету подано! – хвацько вигукнув Сергій. – Мати й Шаман, стрибайте в салон! Док, зі мною.

– Та вже ж, карета… – пробурчав Док. – Скоріше труна на коліщатках.

Але нічого не залишалося, як покірно вирушити до визначеного місця. За ці кілька секунд пам'ять послужливо воскресила образи минулого, затьмареного системою державного охорони здоров'я, і співбесіду на високооплачувану роботу в приватну фірму з дивною назвою «Detection», де шукали програміста з обов'язковою медичною освітою, і підписання згоди на часті відрядження. Схоже, що півроку роботи в імпровізованому офісі закінчилися. Док не знав, радіти йому чи засмучуватися. Раніше нарікав, що весь час доводиться сидіти самому, виконуючи рутинну паперову роботу, тоді як інші займаються важливішими справами. Тепер же, знемагаючи від задухи й подумки проклинаючи все на світі, Док понад усе мріяв опинитися вдома у м’якому кріслі, тримаючи на колінах приємно-теплий ноутбук.

– Чого застиг? – пробасив чубатий здоровань. – Давай швидше. І так запізнюємося.

Док із важким серцем відкрив важкі дверцята «Труповозки». Розмірковуючи про майбутнє пекло, видерся на сидіння і завмер, очікуючи на хвилю застояного одурливо-гарячого повітря. Але всередині виявилося несподівано прохолодно.

– Здивований? – лукаво посміхнувся Сергій і приклав вказівний палець до сканера. – Ласкаво просимо на оперативну службу.

Загорілася зелена лампочка, і рудобородий провернув ключ у замку́ запалювання. Мотор не заревів, а незвично тихо заспівав. Док збирався поставити кілька запитань, але Сергій уже почав розпоряджатися.

– Так, заводь свою шарманку, – чубатий явно мав на увазі ноутбук. – Відкривай бардачок. Там кабель. Синхронізуйся. Час підтискає, нам потрібна «зелена хвиля».

Док слухняно виконував команди – будь-яке бажання ставити запитання випарувалося, наче крапля води на розпеченій пательні. Одного погляду на бардачок вистачило, щоб зрозуміти, що весь простір, де зазвичай панувала порожнеча, займав потужний бортовий комп'ютер. Причому такої модифікації, про яку Доку раніше не доводилося навіть чути. Ця залізяка виглядала так, наче її зняли з військового супутника чи секретного інженерного шатла, повністю руйнуючи уявлення Дока про межі можливого.

– Є? – поцікавився Сергій, вивертаючи кермо практично одним пальцем. – Тепер запускай програму «Світлофор». Чудово. Там просто. Супутники нас уже знайшли. Бачиш, де ми на карті? – Док ствердно кивнув. – Тепер наводь на нас і клікай «Зелена хвиля». Готово? Прекрасно!

– Я так розумію, тепер увесь час буде «зелене»?

– Правильно розумієш. Світлофори зазвичай налаштовані на автономний режим. Наша програма дозволяє, прорахувавши швидкість і завантаженість трафіку, вклинитися в автономію і переключити на потрібне нам світло так, щоб не припиняти руху. Зручно. Особливо коли поспішаєш, – Сергій задоволено пригладив борідку. – Або коли в годину пік.

– Але це ж… – Док запнувся, гарячково підбираючи підхоже слово, щоб і подив свій приховати, і дурнем не виглядати. Він кілька разів ковтнув повітря, але потрібний термін так і не спадав на думку.

– Незаконно? – виручив Сергій. – Так! Тільки хто дізнається? Я так дивлюся, ти до кінця не розумієш, чим ми тут займаємося.

– Чому не розумію? – обурився програміст. – Ми приватна компанія, яка займається розшуком зниклих людей нестандартним способом.

– Ага! – іронічно кивнув здоровань. – І все?

– Хіба мало? Об'єднання сучасних технологій і паранормальних здібностей дозволяє досягти результату швидше й ефективніше, ніж якщо возитися по-старому.