Глава 1

Жаркий вересневий вітер терзав нещасний поліетиленовий пакет, ганяючи його шкільним подвір'ям. Йшов третій чи четвертий день занять. Зараз це вже не важливо. Зараз навіть важко згадати. Хіба що взяти календар. Та й яке це має значення?! Просто незвично спекотний вересень. Уже давно пролунав дзвінок з останнього уроку, школа практично спорожніла, коли Роки вийшли на шкільний ґанок. Роки – два нерозлучні друга – Роман і Кирило. Навіть прізвисько їм придумали одне на двох. Це не образливо. Скоріше символічно. А враховуючи, що в школі казна-коли склалася традиція скорочувати та об'єднувати, то подібне навіть лестило. Отакий собі герой! Ну й що, що на двох? Все одно ж герой. Усе, за що б не бралася ця пара, ладилося і виходило якнайкраще. Хоч у навчанні, хоч у спорті, та бог його знає, у чому ще. Вони наче були створені один для одного. Плотний і пухкий Кирило, сухий і піджарий Роман, завжди разом, завжди дивували оточуючих. Наприклад, збоку могло здатися, що спортивний Роман був захисником у цій парі, а Кирило скоріше хитрим спостерігачем. Тільки на тих, хто так думав, чекало велике розчарування. Кирило – двічі чемпіон Європи з дзюдо, самостійно освоював мову програмування, а Роман – тричі переможець республіканських олімпіад з математики, самостійно вивчав кунг-фу. І це далеко не єдине надбання. Окрім особистих захоплень, багато справ вони вершили разом. На двох. Ось і тепер затрималися після уроків заради нового проєкту. Директор оголосив, що знову відкривається шкільна радіостанція. Роки першими підтримали цю ініціативу і запропонували свій сценарій. Тепер, коли його затвердила шкільна рада, вони щасливі поверталися додому.

– Ром, як думаєш, чому Валькірія так заперечувала проти трансляції для молодших класів?

Валькірією в школі називали Валентину Кирилівну – старшу викладачку молодших класів.

– Та тому, що ми підняли такі теми, про які їй мало що відомо. Хоча не тільки їй. Думаю, що й іншим. Чого тільки одна «трансцендентність» була варта.

– Та-ак! Це їх налякало, – Кирило розплився в широкій посмішці.

– Звісно, – Роман закотив очі, намагаючись додати собі більше значущості. – Кому ж захочеться почуватися дурнішим за першокласників?

– Але, як би там не було, проєкт наш! – Кирило продовжував задоволено посміхатися. – А нам є що сказати.

– Точно, – кивнув Роман.

Друзі йшли мовчки, продумуючи варіанти тем для наступних ефірів. Незрозуміло, чому феноменальна спека не могла зупинити двох підлітків. Ні, не в сенсі фізичного руху. У плані думки. Як можна про щось думати, коли від спеки й духоти просто плавиться мозок? Вітер, що ганяв пил і сміття, зовсім не приносив полегшення. Скоріше навпаки. Дорослі, які проходили повз, дивувалися: чому можна радіти, коли просто не хочеться жити? Але ж Роки – герой, і вони ніколи не звертали уваги на такі дрібниці.

– Слухай, – порушив мовчанку Кирило. – Давай зробимо репортаж про наших нових викладачів.

– Ідея! – підтримав Роман. – Влаштувати б перехресне інтерв'ю з Семасею.

Семасею охрестили Серафиму Яківну – викладачку зарубіжної літератури, яка, будучи педагогом старої формації, неупинно повторювала, що учні здатні освоїти предмет на сім – максимум, викладач – на десять, а дванадцяти знаний тільки господь бог. Ось і вийшло: від перших двох складів «сім максимум» і Серафими Яківни – Семася.

– Ага, і з Валькірією теж! – Кирило в передчутті потер долоні.

– Складемо список викладачів і дамо на педраду. Нехай готуються.

– Навіщо? – Кирило скорчив здивовану гримасу. – Так же не буде ефекту несподіванки!

– Буде-буде, – Роман відповів словами джина зі старого радянського мультфільму і поплескав друга по плечу. – Ми ж запитання не напишемо.

– Ну, добре, – погодився Кирило. – Нехай налаштовуються. Тільки, цур, першою буде Семася.

– А другою Валькірія. До речі, ти знаєш, хто це?

– У сенсі? – Кирило недоуменно подивився на друга. – Валентина Кирилівна…

– Ні, – Роман перебив співрозмовника. – Хто така ця валькірія насправді?

– Персонаж із гри?.. – Кирило винувато посміхнувся і поліз у кишеню за смартфоном. – Зараз усе дізнаємося. Не розумію, як предки жили без комп'ютерів?

Друзі мовчали, поки майбутній програміст виуджував інформацію з тенет світової павутини.

– Отже! – урочисто вимовив Кирило. – Довідка з Вікіпедії: «Валькірія – у скандинавській міфології – донька славного воїна або конунга, яка реє на крилатому коні над полем битви і підбирає полеглих воїнів. Загиблі вирушають у небесний чертог – Вальгаллу. З гриви її коня-хмари капає запліднююча роса, а від її меча виходить світло».

– Ну-у, зрозуміло, – протягнув Роман. – Це не підійде.

– Що не підійде?

– Подумав, що, може, натякнути? Ну, типу, чи знає вона про своє прізвисько?

– Навіщо?

– Та так. Цікаво просто, – Роман облизав губи. – Це від спеки всяка нісенітниця в голову лізе. Треба зайти водички купити.

– Угу, – кивнув Кирило і теж облизнувся. – Холодненької.

По дорозі зі школи вельми вдало розташувався продуктовий магазин. Для Роки давно стало традицією після занять не бігти стрімголов додому, а, купивши по пляшці газованки, зупинитися просто біля входу, або, якщо пощастить і лавка за рогом буде вільною, присісти побалакати, обговорити плани, розповісти новини чи просто помовчати. У давніх друзів іноді таке трапляється, що слова не потрібні – і так усе зрозуміло. А мовчазне розуміння та співпереживання дорожчі за все. Хлопці, не змовляючись, прискорили крок, передчуваючи продовження цікавої теми в компанії охолодженої рідини. І метрів за п'ять від дверей перейшли на біг, влаштувавши, таким чином, змагання – хто перший купить воду. І в той самий момент, коли рука Кирила торкнулася дверної клямки, і він був готовий святкувати перемогу, за спинами друзів пролунав пустотливий сміх.