Синиця не в руці

Моя синиця ніколи не була в руці. Звісно, я брав у жменю пшениці, і жита, і води, і сої. Певен, вона завжди була хоча б трохи голодна. Проте часто ми обираємо свободу замість зерен із рук. Так вчиняла і вона. 
Я залишав їй трохи зерна на підвіконні. Вона прилітала щовечора, спочатку, правда, не їла. Просто сідала на підвіконня і мовчала в унісон зі мною. Наше мовчання було надто схоже, таке, ніби воно - одне. Поступово наші відносини переходили на інший рівень: я вчився читати слова її мовчання в той час, як вона починала їсти мої зерна. 
Я не знаю, чи вона прилітала тільки до мене. Цілком ймовірно, що моє підвіконня було лише одним з тих багатьох місць, куди вона приходила, щоб на кілька годин убити свою самотність. Я читав їй Томаса Вулфа, доки її крила набирались нових сил. "Поглянь на дім мій, янголе" - товстезна книга про дитинство, яку вона любила навіть більше за пшеницю та боби. Коли скульптор (вже й не пам'ятаю ім'я) продавав свого янгола, вона плакала, щиро і чисто, як плачуть шістнадцятилітні дівчата через невзаємну любов. 
Одного вечора гула гроза, йшла така злива, що стіна дощу ховала повністю світ від мого вікна. Того вечора вона знову прилетіла, її не зупинила негода. Я вже чекав, вже смажив сою, насипав зерна на те миле підвіконня, вже гортав Вулфа. Вона прилетіла мокра та стурбована. Знову не сказала ні слова. Говорили її вологі очі, її понівечене негодою пір'я та зіпсований болотом педікюр. Вона більше не прийде. Це було зрозуміло і очевидно, як настання світанку після співу півня та обійми ночі після двадцять першої. 
Може, вона стояла перед вибором і зробила його не на мою користь. Або їй вже не хочеться дочитувати ту величезну книгу про янгола та хлопчика. Або відштовхнула соя, про яку я так і забув, і вона згоріла на плиті, залишивши після себе хмару чорного диму. Та синиця здійняла крила, наскільки вистачило сили - і розчинилась у всесвіті срібної зливи. І все, я залишився сольним виконавцем з аранжуванням нестримного дощу. 
Моя синиця була поруч завжди, проте жодного разу так і не прийняла хоч б кілька зернин чи крихт хліба із моїх рук. Мені залишились спогади, обрамлені картушами зі сторінок класичних книг Фітцджеральда, Моема та, звісно, Томаса Вулфа, якого я дочитував тепер на самоті, жуючи підгорілу сою під разючі стогони дощів...