VІ. Жорна методичної допомоги

VІ. Жорна методичної допомоги

24 вересня 1980 року. Понеділок

Не зважаючи на те, що села були розкидані на достатньо далекій відстані одне від одного, хороші і погані новини якимось дивним чином розліталися тут дуже швидко і скрізь обговорювалися з однаковим ентузіазмом: у магазині, на фермі, у школі.

Сьогодні вранці Парасковія Олександрівна, протираючи вологою ганчіркою підлогу у Ліниному класі, повідомила, що у Василька Сидоренка ще у суботу помер дідусь.

‒ Шкода, добрий чоловік був. І малого жаль. Вважай сиротою залишився при батьках живих. А тим хоч би що. Зарили діда, та й по тому.

На уроки Василько не прийшов, і це, на думку Ліни Михайлівни, можна було зрозуміти. Вона довго вагалася, але все ж таки вирішила з метою підтримки відвідати хлопчика вдома, а заодно познайомитися з батьками.

Разом з Настею після закінчення уроків попрямувала у Вільшане. Думати, з якими словами звернеться до подружжя Сидоренків, не давала дівчинка. Намагаючись скористатися можливістю так довго залишатися наодинці з учителькою, вона говорила цілу дорогу.

‒ А ви тільки до Василька, чи й до мене підете?

‒ Якщо ти нас із ним запросиш, то підемо.

‒ Запрошу. Я вам кроликів покажу. Уже підросли. Тільки ви ходіть у нашому дворі обережно! Там під сливою кісточки від угорок дуже колючі. Одна мені так у підошву застряла! Я її ледве витягла. Звичайно, цього не треба було робить, бо дірка така велика після неї утворилася. Щоб залатати, Василько допоміг мені назад ту кісточку встромить. Ось дивіться!

Настя забігла наперед, підняла ніжку.

Далі мала згадала іншу пригоду, що сталася з кошенятами. Потім розпитувала про собачку, яку подарували учительці діти. І так аж до самісінького обійстя Сидоренків.

Там Ліна Михайлівна попросила Настю зачекати на неї, а сама зайшла у двір. Піднялася на поріг, постукала у двері і чекала, аж поки з хати не вийшла господиня. Та, судячи з її вигляду, тільки вибралася з ліжка: з-під халату виднівся край не зовсім свіжої сорочки, волосся вибилося з недбало зібраного пучка.

Ліна назвалася, висловила співчуття, поцікавилася, чи можна поговорити з Васильком.

‒ Як розбудете, то говоріть. Ліг ще вчора на дідову постіль і обзиватися не хоче.

Жінка так і залишилася стояти, прихилившись до одвірок. Вчителька мусила сама йти до дідової хати.

Хлопчик лежав на дідовому ліжку спиною до дверей. Коли вчителька привіталася, не відгукнувся.

Ліна Михайлівна підійшла ближче і торкнулася знайомої голівки свого першокласника, щоб розбудити Василька. Відчуття вічного холоду пронизало її тіло, а з грудей Синички вирвався розпачливий крик.

Перелякана Настя побігла додому кликати тата.

2 жовтня 1980 року. Четвер

Поховали Василька тільки після проведення всіх судово-медичних експертиз. Солодкий густий напій, настояний на вишнях з кісточками, виявився токсичним через тривале зберігання, а випита доза стала смертельною для дитячого організму.

Випадок був настільки жахливим, що набув широкого розголосу на всіх рівнях.

Зіновій Кіндратійович після наради директорів повернувся з Полтави похмурим. Попередив, що слід чекати серйозних перевірок. А оскільки покійний навчався у Ліни Михайлівни, то до кого-до кого, а до неї обов'язково на виховну годину завітають. Переглянувши її план роботи з класом, залишився задоволеним:

‒ Чудово. Урок патріотизму ‒ саме те, що й треба. Раджу запросити для бесіди з дітьми Віталія Олійника. Демобілізувався хлопець з державними нагородами, має про що розповісти. Сьогодні ж домовтеся з ним і підготуйте захід на належному рівні.

Остерігаючись нової зустрічі з Михайлом, Ліна після уроків з'ясувала у Парасковії Олександрівни, де проживає людина, до якої вона мала справу, і з ким їй буде туди по дорозі.

‒ Дітей шкільного віку на тім хутірці немає. А от Захарова з газетами туди щодня мандрує. Домовся із нею, то завтра й підете разом. День сюди, день туди, яка вже різниця?

3 жовтня 1980 року. П'ятниця

Поштову сумку несла Ліна. Євдокія Павлівна ішла поруч, розповідаючи знічев'я про все, чого наслухалася, розносячи пошту.

‒ Балакають, що наш Петро Денисович сьогодні Михайла з сільмагу вирядив. Кричав, щоб і ноги його там більше не було, доки не розрахується. Люди думали, що заборгував багато той пройдисвіт. Аж ні! Секлета у той день у Денисовича моркву під сараєм чистила. Бачила, як Михайло приволік звідкись лантух пшениці, і чула, як просив за нього пляшку. Денисович чверточку виніс, а тоді вже до клунка з зерном. А лантух то його! Певно, Михайло того мішка якось із-під навісу у тьоті Петі виволік та йому ж і продав. А я собі думаю, так йому й треба. Все гребе та й гребе під себе, як кінь копитом.

За балачкою жінка не вгледіла, як зачепилася за коріння. Старі дерева чіплялися ним за стежку, мов шпаки за лінії електропередач. На черевику залишилася глибока подряпина.

‒ Шкода, хоч і старенькі, а зручні. Були у мене, правда, колись ще кращі, та покрасувалася у них один вечір. Костиків батько подарував. Так я раділа та милувалася ними. Вперше і востаннє взула їх, як запросила нас на весілля моя ліпша подруга. Як я танцювала у той вечір! А сміялася, як не перед добром. Думала, чоловік мною милується, та тільки ревнощі в ньому розпалювала. По дорозі додому втопив подарунок у ставку біля школи…