V. Щоб життя не здавалося медом

V. Щоб життя не здавалося медом

1 вересня 1980 року. Понеділок

Свій перший робочий день Ліна Михайлівна розпочала о сьомій. Навчена гірким досвідом, прийшла до школи у звичайних черевиках, щоб не зароситися. Модельне взуття, що пасувало вбранню, принесла у окремій від виготовлених вдома карток та таблиць коробці.

Уже у класі перевзулася і до приходу заінтригованих появою нової вчительки учнів встигла переглянути свої конспекти. З ними вона мучилася напередодні цілісінький вечір, намагаючись так спланувати кожен урок, щоб самостійна робота над текстом чи вправою у якихось двох класах не співпадала з роботою з учителем у третьому. Тільки так можна було б сподіватися на якісне засвоєння дітьми програмового матеріалу.

О пів на восьму шкільне подвір'я заясніло білими фартушками і бантами, наповнилося терпкими пахощами чорнобривців.

У прочинені двері класної кімнати один по одному боязко зазирала чиясь голівка, і Ліна Михайлівна поспішала першою розпочати знайомство, аби прогнати дитячий страх постати перед новою учителькою.

Третьокласники і другокласники, як старожили, залишали свої потерті портфелі на рядах, ближче до вхідних дверей. Значить, здогадалася Ліна, для найменших було відведено ряд вздовж вікон.

Ніхто з батьків через роботу чи з якихось інших причин не супроводжував навіть першокласників. Ними опікувалися старші брати або сестри.

О восьмій всі її учні були на місці. Вони, склавши руки перед собою, сумирно сиділи за партами. Це так було не схоже на тих рухливих дітей, з якими Ліна мала справу під час проходження педагогічної практики у школі №5 міста Кременчука! Чи то «вишкіл» давався взнаки, чи страх не сподобатися новій учительці, але аж до розпорядження відносно проведення урочистої лінійки ніхто з них з місця так і не підвівся.

Хвилина в хвилину Іван Іванович наказав старшим слідувати за ним, а Ліна Михайлівна разом з «новобранцями» (так він охрестив семирічок) мали чекати на вихід тільки після слів директора: «А зараз ми запрошуємо на урочисту лінійку наших першокласників. Вітаймо оплесками і їхню вчительку Ліну Михайлівну».

Звичайно, Ліна була так само напружена, як і ввірені їй діти, але намагалася приховати своє хвилювання, вдаючи, що їй не вперше ось так чекати за дверима. «Мов конячка з маленькими поні перед виходом на арену цирку», ‒ подумала.

Тим часом вистава розпочалася згідно установлених традицій: голови рад загонів здавали рапорти голові ради дружини; той, в свою чергу, ‒ старшій піонервожатій (по тембру голосу нею була Ніна Антонівна), та ‒ директору. Директор дав наказ розпочати урочисту лінійку внесенням прапора.

Під барабанний дріб «тух-бубух, бубух-бубух» і хворий голос зношеної роками сурми прапороносець і його асистенти, видно, впоралися із дорученою справою, бо після того, як запанувала тиша, прозвучала команда стояти струнко.

Хтось ввімкнув програвач, і після хрипіння по стертих доріжках грамзапис відтворив Гімн Радянського Союзу.

Прозвучала довгоочікувана фраза « А зараз ми…» і Ліна, оглянувшись на своїх курчат, щоб не відставали, повела їх за собою в центр урочистого дійства.

На фоні білого з чорним одягу присутніх на урочистій лінійці, на тлі червоних галстуків її  синювато-блакитна сукня виглядала недоречно. Кинуте кимось із восьмикласників «синичка чубата» прилипло до неї назавжди, але частково  ̶  Синичка, як коротка кличка Гусак до директора.

6 вересня 1980 року. Субота

Тиждень роботи з трьома класами одночасно в умовах малокомплектної школи багато в чому змінив уявлення Ліни про організацію навчального процесу. Яким би продуманим не був її поурочний план, все могло бути зруйноване будь-яким непередбаченим випадком: розлитим супом під час сніданку, падінням під час гри на перерві, дзижчанням мухи між шибками чи жуком, що випадково залетів у прочинене вікно.

Щоб мати запасний матеріал під рукою на всі випадки життя, вона мусила ночами виготовляти картки для індивідуальної роботи. Креслила таблиці і схеми на зворотній стороні плакатів, якими була забита шафа. Вирізала м'ячики з кольорового паперу, малювала звірят для усного рахунку.

На перервах вона була настільки зайнятою, прибираючи використане на попередньому уроці і готуючи необхідне для наступного, що Світлана Анатоліївна вже й не ображалася відсутністю уваги до себе. Вона виймала люстерко, підправляла макіяж, сварила своїх учнів і по дзвінку неохоче переходила у свій клас.

Старшокласники з цікавістю прислухалися до всього, що відбувалося у початківців. Ті серед уроків могли тупотіти, дружно підспівувати чи декламувати віршики, супроводжуючи все це фізичними вправами. На уроці музики під звуки скрипки ті водили «Подоляночку». Після уроку праці організовували маленьку виставку і гордо спостерігали за тим, як товпилися біля їхніх робіт навіть випускники.

Тільки після закінчення уроків, коли діти знехотя розходилися по домівках, Ліна починала систематизувати матеріал, робила записи у класних журналах. Додому поверталася у гурті старшокласників із стосиками зошитів та конспектів у сумці. Часом, коли згідно розкладу у Світлани Анатоліївни чи Романа Володимировича був сьомий урок, крокувала поруч із ними.

Цього суботнього дня бігла одна. Треба було занести зошити, переодягтися, з'їздити у Полтаву, щоб зателефонувати батькам, і вечірнім повернутися додому.