ІV. Між морем, небом і землею

ІV. Між морем, небом і землею

30 серпня 1980 року. Субота

До дванадцятої години дня Ліна встигла спакувати валізи, а найголовніше ‒ придбати гумові чоботи, прості черевики, грубуваті на дотик джинси та куртку з манжетами. Все це вона знайшла за порадою Євдокії Павлівни на несанкціонованому торговищі, влаштованому у провулочках поблизу ринку. Її гаманець помітно схуд, але тепер дівчина мала речі, без яких у селі не обійтися у дні негоди.

Маючи ще дві години вільного часу, поніжилася у ванні. Саме цього бракуватиме їй на новому місці проживання, бо митися з настанням холодів доведеться у ночвах. Зараз вони стояли, сховавшись під рядном за драбиною, що вела на горище. За потреби їх заносили до хатини, а тоді знову відправляли у закуток. От вони і гуркотіли спересердя на кожного, хто, відчиняючи сінешні двері, мав необережність потурбувати їх.

Близько чотирнадцятої виглянула з вікна. Костик сидів на лавці біля під'їзду. Доки спустилася сходами з третього поверху, він уже рушив зустрічати новеньку «Ниву», що вигулькнула з-за повороту.

Ліна й собі поспішила до маленької стоянки неподалік.

Назустріч їй першою кинулася середнього зросту яскрава блондинка. Майстерно підведені очі сяяли непідробною радістю, на повненьких фарбованих губках білозубо світилася посмішка:

‒ Я така рада, Ліночко, що маю тепер хоч одну людину, до якої можна обізватися на роботі, а то у нас не школа, а справжнісінький тобі будинок для пристарілих. Ходжу туди, як на каторгу. До речі, я ‒ Світлана. А це, ‒ вказала на ставного парубка, що вибирався з-за керма, ‒ мій чоловік, Роман. Та ти й так, певно, знаєш. У крайньому випадку від Костика про нас чула.

Ліна встигла привітатися, але не більше, бо Світлана знову взяла ініціативу в свої руки:

‒ Швиденько завантажуймо все, що треба. в багажник і на прогулянку містом!

Сміючись і підштовхуючи один одного, збігали за валізами та згортками, а завантаживши їх у багажник, вмостилися до салону: хлопці ‒ спереду, дівчата ‒ на задні сидіння.

‒ Я от, Ліно, одного тільки не можу зрозумію. За які такі гріхи ти при розподілі після закінчення педучилища отримала направлення у нашу задрипану школу? Ми от з Ромчиком тільки-тільки добудують нам батьки будинок, відразу переїдемо до Полтави. Раджу й тобі подбати про більш пристойне місце. До речі, татко казав, що на обласному рівні уже затверджено закриття нашої малокомплектної. Наступного першого вересня розлізуться дітлахи по інших школах, «мов мишенята».

Ліна осмислювала почуте відносно закриття школи. Відповісти ж Світлані про те, як потрапила саме до їхнього села, не встигла, бо та уже переймалася іншим, керуючи чоловіком:

‒ Ромцю, десь ближче до «Весни» паркуйся.

Ліна сподівалася, що слова «прогулятися містом» означали прогулянку або Корпусним парком, або до Білої Альтанки з чудовим видом на Ворсклу, або ще в якийсь невідомий їй мальовничий куточок обласного центру.

Однак Світлана повела всіх за собою до магазину сувенірів.

Не встигла Ліна помилуватися виробами майстрів народного мистецтва, виставлених на продаж, як Свєта вже придбала десятьох олімпійських ведмедиків. Повернувши вліво голови, вишикувавшись в одну шеренгу, мов солдати на плацу, фарфорові символи ХХІІ Літніх Олімпійських ігор дурнувато посміхалися, коли їх перераховували. Потім кумедно видували животики, коли їх загортали в папір, перш ніж запхати в картонний ящик.

З тим ящиком у руках Роман побрів за дружиною в ювелірний салон. Ліна, скориставшись нагодою, запитала у Костика:

‒ Навіщо їй стільки?

Хлопець стенув плечима:

‒ У заможних свої причуди. Може, вони з Дідом Морозом під її ялинкою хоровод водитимуть… А поки стоїть літо, пропоную морозивом поласувати. Хочеш «Білочку»?

‒ Краще «Пломбір».

Костик придбав десерт, і його солодка прохолода скрасила хвилини очікування на подружжя.

Світлана випурхнула з високо піднятою рукою. На її вказівному пальчику виблискував червоним оком новий перстеник.

‒ Тепер мерщій до ЦУМу, ‒ розпорядилася, і всі слухняно повернули слідом за нею до центрального універмагу.

У фойє великого торгового центру було малолюдно. Світлана дозволила своїм супутникам розійтися «за інтересами» і призначила зустріч на вході за півгодини. Вона добре зналася на розташуванні відділень і зацокотіла каблучками по гранітних сходинках на другий поверх.

Ліна знічев'я повернула ліворуч і побрела просторим торговим залом по колу. Чоловікам було байдуже, куди йти, тому ненадовго затрималися біля вітрин з наручними годинниками, потім повільно посунули у тому ж напрямку, що й дівчина, час від часу зупиняючись перед вітринами з різноманітним дріб'язком.

Ліна вбивала час спогляданням краму. Але серце її несподівано затрепетало, коли перед нею розгорнув обійми для своїх покупців відділ музичних інструментів. Чи то цьому сприяло Полтавське музичне училище, чи то з якихось інших причин, салон мав широкий асортимент: гітари, акордеони, баяни, кілька бандур, піаніно, скрипки.

Настирливе бажання батьків бачити доньку успішною, їх постійний контроль заважали Ліні тверезо сприймати свої успіхи у музичній школі. Після приїзду до Полтави вона навіть футляр зі скрипкою не виймала з чохла.