ІІІ. Що ми робимо не так?

ІІІ. Що ми робимо не так?

Того ж дня (28 серпня 1980. Четвер)

‒ Бачиш, Ліно, де тополі зеленіють двома рядами? Ото на тім кутку я і живу. Коли що, то мене там знайдеш. Я зараз піду ліворуч, а ти прямуй он до тих хат, що біліють. У першій же і знайдеш Катерину, ‒ зупинилася на роздоріжжі Парасковія Олександрівна.

‒ Дякую вам. Завтра зустрінемося.

‒ Бувай, ‒ посміхнулася тітка на прощання.

За якийсь час Ліна уже була біля обійстя Опішнянів. Подвір'я господарів буяло чорнобривцями. Для того, щоб у квітах не порпалися кури, їх було обнесено плетеною лісою. На шворці понад хлівом майоріла мокра після прання дитяча одежина.

З-за розлого куща бузку визирнула дівчинка, а угледівши незнайомку, помчала на город. Ліна чула, як вона голосно гукнула:

‒ Мамо, до нас прийшли!

Повідомивши, мала мухою повернулася до гості.

‒ Привіт! ‒ першою обізвалася вчителька. ‒ Ти, мабуть, Таня?

‒ А хто вам сказав?

‒ Я довідалася про дівчинку, якій настав час навчитися читати і писати. От і прийшла познайомитися з нею. Ти ж хочеш ходити до школи?

‒ Хочу, тільки тато казав, що я дурна, як пробка.

З городу тим часом прийшла Катерина:

‒ Слухайте її, то вона вам наплете сім міхів горіхів…

Жінка витерла руки об поли спідниці і продовжила:

‒ То таки правду гомонять сьогодні у селі про молоденьку вчительку. У нас тут новини швидше вітру розносяться. Не встигнеш і оком моргнути. Євдокію на фермі оточили, мов медом намазана була… Ліною Михайлівною вас величати?

‒ Ліною Михайлівною.

‒ Ну то заходьте до хати, Ліно Михайлівно. Тетяна у мене вже третя школярка. То я знаю, чому ви прийшли.

Катерина рушила до вхідних дверей, Ліна за нею. Внутрішнє планування будинку нічим не відрізнялося від того, у якому дівчина провела минулу ніч: сіни, світлиця, хатина. Та й убранство схоже: доріжки домоткані на долівці, рушники на стінах. Хіба що занавіскам на вікнах прийшли на заміну гардини та штори.

У меншій кімнаті, здогадалася гостя, тулилися батьки, у більшій ‒ діти.

Катерина заторохтіла:

‒ На тім ліжку, що біля стіни, хлопці сплять. А на цьому ось ‒ Тетяна. Домашні завдання готують за цим столом. Стільців у нас, правда, тільки два. Та не біда, батько лавку під стіною поставить, поміститься. Клейонку нову постелимо, я вже купила. Щоденники, зошити теж є. В стару шкільну форму хлопці ще влазять, хоч штани й короткуваті, але вже якось потерплять цього року. Тетяні доведеться купити. Завтра от плануємо свиню заколоти, частину м'яса продамо, а за виручені гроші одягнемо. Може, і на черевики хлопцям щось залишиться.

‒ То вам би не зашкодила хоч якась матеріальна допомога, ‒ зауважила Ліна.

‒ Сором який. Чи у нас руки не з того місця ростуть, що в людей? Ні-ні. Ні в якому разі. Давайте я вже заяву напишу, а свідоцтво з собою візьміть. Бо директор без оригіналу копію не завірить. Наш Зіновій Кіндратійович до кожної букви придивляється. Я вже його знаю.

Катерина відчинила дверцята шафи, напханої сорочками, штаньми і ще якимось добром. Витягла з-під стосу рушників і скатертин загорнуті в чистий шматок полотна документи. Відшукала серед них потрібне свідоцтво про народження і віддала його вчительці.

Ліна Михайлівна допомогла жінці правильно написати заяву, бо Катерина страшенно боялася допустити помилку чи зробити якесь виправлення у її змісті.

Доки дорослі були зайняті писаниною, Таня терпляче стояла біля дверей. Зауваживши, що мати нарешті впоралася з паперами, обізвалася:

‒ А хочете, я вам наш садок покажу?

‒ Дуже хочу, але зроблю це іншим разом, бо маю ще завітати до Іванка. Він же буде твоїм однокласником.

‒ То давайте покажу, де він живе, ‒ не відставала дівчинка.

‒ Якщо мама тобі дозволить, то буду тільки рада твоїй допомозі, ‒ посміхнулася Ліна Михайлівна, виходячи з хати

‒ А чом би й ні. Швидше впораєтеся, ‒ обізвалася Катерина.

‒ Рада була познайомитися. Сподіваюся, ми будемо однією командою.

‒ Будемо, тільки поспішіть. Тут хоч і недалечко, але ж дощем пахне.

Повітря справді наситилося свіжістю. Дихалося легко. Дерева і трави принишкли, очікуючи купелі. Виходячи з двору, Ліна з подивом відзначила, який чудовий краєвид відкривався з двору Опішнянів на далекий пагорб зі шкільним садком.

‒ Тільки Іванка зараз вдома немає. Ну а Леська з Олькою іграшками бавляться, вони ще малі ‒ цокотіла поруч Таня.

‒ А ти з ними приятелюєш?

‒ Раніше, а тепер тато не пускає. Каже, що я вже здорова для того, щоб лялькам соплі витирати.

Дівчинка примовкла. Обличчя набрало скорботного вигляду. На очах забриніли сльози.

‒ Ти чого?

‒ Аню шкода. Тато взяв її за ноги і як гримнув нею об грубку… Тепер у неї на голові дірка…