ІІ. І хліб наш насущний

ІІ. І хліб наш насущний

Того ж дня (28 серпня 1980. Четвер)

Ліна йшла від крайньої в селі хати, де провела ніч, до школи знайомою відучора стежкою. Спочатку та петляла долиною, потім поступово піднімала її у напрямку до старезного саду попід схилом, а тоді вже рівною стрічкою вела поміж деревами.

Дівчина підбадьорювала себе думкою, що колектив зустріне її привітно. Перебирала різні варіанти своєї першої фрази, яку промовить, щоб довідатися, хто з присутніх у школі чоловіків Зіновій Кіндратійович. Їй хотілося справити приємне враження на директора.

На шкільному подвір'ї кипіла робота. Двоє чоловіків поважного віку заносили вугілля у сарай. Жінка років сорока з помітним горбом на зігнутій спині допомагала їм, підгортаючи його у купу.

Коли Ліна у своєму світлому лляному вбранні несподівано намалювалася перед ними, всі відразу облишили роботу.

– Доброго дня! – привіталася.

– Доброго, – почула у відповідь.

Один із дідів зняв капелюха, брудною рукою витер чоло, залишивши на ньому чорний слід. Другий витер носа, досить великого як на його худе лице.

Ліна перевела погляд на жінку. Споглядання каліцтва такої ясноокої красуні заблокувало у її пам'яті ім'я директора. Зіновій чи Кіндратій?. Несподівано спливло лише почуте вночі прізвище, і тому вона запитала у робітників:

– Скажіть, будь ласка, де я можу побачити Гусака?

Спочатку пирснув дід з великим носом, тоді підхопив розпочату ним естафету його напарник. За мить розсміялася горбатенька, а тоді всі троє залилися таким сміхом, що їх регіт примусив вискочити із приміщення, яке Ліна вчора визначила як сторожку, ще одну живу душу.

Це була жінка передпенсійного віку з розкосими темними очима. Вона ніяк не могла второпати, що такого веселого могло статися за її  відсутності, і тому блимала тими вуглинками, переводячи погляд то на панночку, то на робітників.

– Вона, – замурзаний махнув кепкою у бік молодої незнайомки, – Гусака шукає.

– Що? Так і сказала?

– «Скажіть, будь ласка, де я можу побачити Гусака?», – давлячись від сміху, ледь повторив носатий.

Ліна не могла зрозуміти, чому викликала своїм питанням таку дивну реакцію аж у трьох людей. і тому безпорадно втупилася у особу біля дверей.

Губи Ніни Антонівни склалися в ниточку. Життя навчило цю учительку бути обережною за будь-яких обставин. Вона стримала себе і вирішила спочатку довідатись, хто ж так неделікатно величає Зіновія Кіндратійовича. Отримавши пояснення, що перед ними їх майбутня колега, дала волю і собі, показавши рівненькі зуби-пилочки.

– Гусаком нашого директора позаочі кличуть. Діти як дадуть кличку – нізащо не відліпиш! – пояснила.

– Ходить він, мов пританцьовує. Та й ніс з горбинкою, мов дзьоб у старого самця.

Обличчя Ліни палало від сорому. На очах бриніли сльози.

– Пощастило тобі, дитино, що на нас погоріла. Ми поміж себе теж так його кличемо, – обійняла її горбатенька. – Давай краще знайомитися. Мене всі тьотею Пашею кличуть. Я прибираю приміщення, готую їсти дітям, взимку груби топлю. Отой он дідуган, що картузом вугілля на чолі розмазує, – наш учитель трудового навчання, Григорій Федорович. А Іван Іванович – учитель історії. Ніна Антонівна – філолог. Тебе ж як будемо величати?

– Ліною.

– А по-батькові?

– Михайлівна.

– Нам би не завадила помічниця, але не така тендітна, як ти, дочко, – оглянув її з голови до ніг Григорій Федорович. – Доки приїде директор, поступай у розпорядження Ніни Антонівни, а ми помаленьку будемо вугілля заносити, бо розтягнуть, чого доброго,  ще до початку опалювального сезону.

Знову зашаркала лопата, забрязкали відра.

Ліна рушила слідом за Ніною Антонівною. Екскурсія територією була короткою: там (помах рукою у бік балкону) – квартира директора, там (вхідний тамбур) – учительська і сьомий та восьмий класи; там (будівля-прямокутник на двоє дверей) – їдальня і майстерня. Тут (найдовша із приземкуватих будівель) – приміщення з кімнатами для п'ятого, шостого класів та початківців.

Ніна Антонівна з зусиллям прочинила двері, які просіли на петлях і через те з добру хвилину відчайдушно опиралися її благим намірам. Вузенький коридор по всій довжині споруди освітлювався віконцями, що дивилися на північ. Темну зелену фарбу, нанесену на стіни, звеселяли двері синього кольору. Треті з них берегли запах тривалий час закритого приміщення для наймолодших.

Сонце заглядало у вікна і з півдня, і з заходу. Між західними була втиснута шкільна дошка, покрита такою ж фарбою, як і підлога.

Учительський стіл і парти, як і стіни в коридорі, несли на собі нашарування зеленого. Місцями його було так багато, що денне світло заломлювалося на утворених від того горбочках. У кутку стояла побита шашелями шафа.

Весь інтер'єр намагалися оживити два вибілені дерев'яні стовпи, що стояли на проходах між партами. Виконуючи функцію атлантів, ці так звані колони підтримували стелю. Вона просіла по центру, мов марля, через яку має стікати сироватка у сироварні.

– Ось ваші апартаменти, колего. Зачекайте кілька хвилин. Я повернуся незабаром, – і Ніна Антонівна вийшла з класу.