І. Пута батьківської любові

І. Пута батьківської любові

27 серпня 1980. Середа

Цього разу Костик не забув про наказ матері перевірити, чи надійно зачинив за собою хвіртку. Потім про всяк випадок ще й смикнув її, бо Найда, псина велика та важка, навалиться на штахетини усім тілом, та й гайда на город. І хто б подумав, що собака уподобає огірками ласувати? Та хоч би хрупала, де більші, так ні! Вибирає молодесенькі – саме такі, як матері б хотілося на зиму у банки закрутити.

– А-а-а, то ти тут як тут, – лагідно обізвався до дворняги, яка не проґавила прихід свого рятівника і поспішила до хлопця за порцією ласки.

Костик скуйовдив їй густу шовковисту шерсть на спині, і вони вже разом рушили до хати.

У місячному сяйві серпневої ночі на порозі поруч із материними черевиками красувалися босоніжки. Таке взуття зазвичай носять міські дівулі: висока платформа, мереживо тонесеньких ремінців, шпилька сантиметрів шість…

Костик покрутив дивину у руках. Не могла ж його собацюра поцупити ці ходулі у когось у селі! Та й не носять сільські дівчата таке взуття. Застрягне у землі, дивись, і ноги не витягнеш!

– Ма, а що це у нас за кандали на порозі? – гукнув, відхиляючи сінешні двері.

– Та тихо ти! Розбудиш! – шикнула мати на сина. – Кого? – так само голосно запитав той.

– У світлиці вона, на твоєму дивані. Не розбуди.

– Та скажи нарешті, хто? – уже тихіше, але ще з більшим нетерпінням запитав хлопець.

– Не гупай, іди тихо до моєї хатини, – і мати, взявши сина за руку, мов малого, потягла його через світлицю до своєї кімнати, яку вона й називала хатиною. Двері були ледь прикриті, і через широку щілину по всій висоті одвірка лилося світло у простору кімнату, яку Костик донині вважав своєю. Тепер на його стільці висіли білі шати якоїсь дамочки, а сама вона ніжилася під його ковдрою.

Мати відпустила руку, і хлопець подався було вперед.

– Ти куди? – шикнула на нього жінка і знову смикнула за руку.

– Та гляну, – заусміхався той.

– Я тебе зараз гляну! – мати легенько тріснула його нижче спини і таки заштовхала в хатину, а потім причинила за собою двері, щоб світло не розбудило сплячу.

Першою зашепотіла мати:

– Їсти хочеш?

І не чекаючи відповіді, зняла рушника з полумиска, завбачливо накритого іншим, аби смажена картопля та яйця зберегли бодай якесь тепло, доки її син повернеться додому.

День-два, і знову поїде він від неї. Так йому марилося з дитинства те море, що після школи подався до мореплавного світ за очі. От і чекай, Дусько, коли  приїде, піджене чоловічу роботу на її обійсті, зустрінеться з приятелями, як оце сьогодні, та й знову «до побачення».

Сина до вечері довго просити не треба – апетит нівроку.

– Я їстиму, а ти розповідай, хто це у мій диван пукає.

Мати посміхнулася:

– Добре, що дитина спить та не чує тебе, бовдуре. Вчителювати вона приїхала замість Федотівни. Тій уже шістдесят сьомий стукнуло, нарешті вгомонилася, не працюватиме. Я вже думала, що її зі школи колись вперед ногами винесуть. Та, може б, так і було, але батько у неї зовсім немічний, зліг, догляду потребує. То вона й написала заяву на звільнення.

– А ти тут яким боком? – смачно прожував Костик.

– Ходила по яблука. Наша антонівка у цьому році відпочиває, а в шкільному саду аж гілки тріщать. От і помандрувала аж туди. Збираю у кошик, а сама й не туди, що якась дівчина сидить на порозі у Гусака. Вона мене перша побачила, зраділа, підбігла, про директора та вчителів стала розпитувати. Хіба ж вона знала, що наша школа поміж селами загубилася і в пізній час нікого там не застанеш? От я і пожаліла невдаху, до себе запросила. Не ночувати ж їй під клунею?

– А хіба вона не приміським приїхала? Зазвичай хтось завжди до того часу у школі є.

– Каже, що автобусом до переїзду хтось порадив їхати, а далі пішки йшла.

– Нічого собі! Як же вона скільки кілометрів полинами на тих ходулях дибала? І який козел їй такою порадою удружив? – здивувався Костик, вимащуючи миску шматком хліба, а потім широко посміхнувся матері:

– Можна я на неї таки гляну?

– Завтра встигнеш. А зараз спати лягай. Он на лаві тобі постелила…

– Добре, тільки босоніжки її в сіни вкину, а то ще Найда взує…

– Тільки ж тихенько, – прошепотіла у спину.

Хлопець прошмигнув через світлицю, а повертаючись до хати таки прокрався навшпиньки до сплячої тепер уже материної найди. Однак нічого не розгледів, хоч місяць і зорі усіляко намагалися йому допомогти, злодійкувато зазираючи через шибки вимитих літніми дощами вікон.

Костик попрямував до хатини і, вдавано зітхнувши, наважився потурбувати матір ще одним запитанням:

– А звати її як?

– Ліна. Лягай уже.

– Цікаво, яку кличку до неї приклеять наші розбишаки?

– Годі тобі теревенити, час пізній – і жінка вимкнула світло.