4. ДЖЕРАД

Тишу, яку порушував лише шум хвиль, що накочувалися на берег, розірвав постріл. Біля краю пляжу, на ялинових гілках, сполошилися сплячі птахи. Звідусіль лунало пронизливе лопотіння крил: у переполосі розліталися ворони й грачі, чаплі та баклани.

​Джерад розплющив очі, але, вирішивши, що це йому сниться, перевернувся на інший бік і, затиснувши руки між колінами, миттєво поринув у сон. Він занадто виснажився, щоб боятися навіть пострілів.

​Через дві години, коли вже зайнявся світанок, відчув несильні поштовхи в п'яту лівої ноги. Джерад відмахнувся, пробурчавши щось нерозбірливе в сонному маренні. Однак сон уже відступав, плавно змінюючись тією жахливою реальністю, від якої йому щодня доводилося тікати. Реальністю, де він — лише вигнанець, злодій і, можливо, виродок.

​Знову поштовх у п'яту. Чиєсь швидке дихання. Його хтось обнюхував, і це явно була не людина: занадто стрімко рухалася істота. Вона обійшла Джерада по колу, потім мокрим прохолодним носом ткнулася йому в обличчя.

​Хлопець скрикнув, остаточно прокинувшись, а тварина відскочила й завмерла, переривчасто дихаючи. Від невідомого створіння тхнуло сирою землею та прілою травою з легкою кислинкою звіриного поту.

​Джерад поморщився й підвів голову. Спершу йому здалося, що це собака. Але у звірка була світла, майже біла голова з двома широкими вугільно-чорними смугами. Вони починалися майже від носа й ішли через очі, закриваючи маленькі округлі вушка з білими кінчиками, від чого здавалося, ніби на морду вдягнено маску. Це був справжній борсук!

​— Борсук, чи що?! — хрипко, сонно мовив Джерад, підвівся на лікті й стягнув із голови мокрий капюшон.

​Він похмуро дивився на звірка, на його короткі, але неймовірно потужні лапи-лопати з довгими вигнутими кігтями. Потім махнув рукою, щоб той не надумав наблизитися й роздряпати обличчя:

​— Геть звідси! Пішов геть!

​Джерад сів, а борсук так і стояв, переступаючи з лапи на лапу, ніби в ніяковості. Вони дивилися один на одного з хвилину. Джерад — із побоюванням, міркуючи, що в разі чого жбурне звіру в морду пісок, а звір — із цікавістю. Потім борсук опустився на передні лапи й, не зводячи очей, обійшов хлопця ліворуч, ніби оцінюючи його. З пащі було чути сопіння та тихе хрюкання, як у поросяти.

​— Гарний, хороший звір, — ласкаво сказав Джерад. — Але кращє йти тобі своєю дорогою...

​Борсук завмер. До сопіння та хрюкання додалися стрекотіння й цвірінькання, і звуки ці склалися в голос, схожий на людський. Джераду почулося власне ім'я та прізвище.

​«Джерад Уайт. Це ж ти, той чоловік?» — ніби сказав борсук.

​— Ти розмовляєш? Так, так, так, стривай… — Джерад підвівся на ноги, стиснувши в обох руках по жмені піску.

​Шум прибою наростав разом із його тривогою. Вітер із моря пройняв мокрий одяг, і Джерад почув, як цокотять його зуби:

​— Ти… не можеш… говорити! Це… неможливо!

​«Чому?»

​— Ну все, тепер у мене ще й дах їде!

​Він смикнув на голову мерзенний, просочений дощем капюшон — пісок зі стиснутих кулаків розсипався на плечі — і широким кроком рушив до моря, аби тільки не бачити галюцинацію у вигляді балакучого борсука.

​— Згинь! Згинь від мене, прошу тебе!

​Однак борсук, неоковирно пересуваючи лапи, дріботів за п'ять метрів позаду.

​Хрюкання, сопіння, стрекотіння, цвірінькання — голос.

«Зачекай. Це нормально — розуміти тварин. Просто ти не знав про це до сьогодні».

​— Так, це неймовірно, — вигукнув Джерад. Від усвідомлення того, що він відповів борсуку, його всього пересмикнуло, а голос згас. — Я просто... жах...

​У кросівках і штанах він зайшов у море майже по коліно й углядався вдалечінь, де хвилі піднімалися й вигиналися дугою, наздоганяючи берег.

​— Усе добре, — прошепотів Джерад.

​Він набрав у складені долоні води й умився. Холодна вода затікала за комір, від чого тілом пробіг легкий дріж. Однак перед очима продовжував стояти борсук, а тлом для нього слугували спогади про вчорашній вечір.

​Будинок батька Стіва згорів! І, напевно, Стів уже в курсі. А отже, їхній дружбі кінець!

​Усередині ніби обвалилися останні сили. Дивлячись на безкрайній океан, він захотів опинитися десь інде — там, де можна забитися в якийсь куток. Забути... Усе забути.

​Борсук. Стрекотіння за спиною.

​— Звісно, немає ніякого балакучого борсука. Я просто дуже втомився. Усю ніч проспав просто неба. Добре б привести себе до ладу. Помитися, перевдягнутися й...

​«Є таке місце, — прострекотав борсук. — Тільки спочатку мені потрібна твоя допомога».

​Дріж у тілі посилився. Свідомість втрачала зв'язок із реальністю, і Джерад похитнувся. Він повільно обернувся: борсук стояв на мокрому піску, і пінисті хвилі омивали його волохаті лапи.

​«Я не галюцинація. Просто в тебе є здатність розуміти мову тварин. Повір мені. Я знаю таких, як ти. Ви ті, чиї обличчя приховані від суспільства. Вас мало. Усі вас ненавидять. Я можу відвести тебе до них... Але спочатку мені потрібна твоя допомога, раз уже ти тут опинився».