3. ГЕНРІ

​Усе покотилося шкереберть, коли Генрі було дванадцять. Того червневого дня Ліза відвезла його до табору в ненависній йому червоній машині, яку батько купив для всієї родини. Але всією родиною вони в ній жодного разу так і не їздили. Цей «червоний помідор», як Генрі називав про себе це жалюгідне авто, придбали виключно для Лізи Твінс, яка тепер могла зрівнятися зі своїми подругами з накачаними губами.

​До речі, накачати губи — це друга примха Лізи, яка поки що не здійснилася. І Генрі знав, що станеться це нескоро. Не раніше, ніж вони помиряться з батьком. А помиряться бозна-коли, тому що з купівлею цієї машини в батькові щось зламалося. Вони посварилися. Батько став сумним, замкненим.

​«Червоний помідор, — подумав він. — Сонечко. Коли вона вже зламається?»

​Скільки скандалів у родині через цю машину, яка шалена напруга! І все тому, що мама хотіла цю червону, а батько — іншу. А купити одразу дві вони не могли. І не знаходили такої, яка сподобалася б обом. Та й взагалі не було нічого такого, що могло б сподобатися їм обом. Генрі залишалося тільки гадати, як вони взагалі почали жити разом!

​Згадуючи білу тойоту, яка настільки сподобалася батькові, що той аж щиро посміхнувся по-дитячому (що траплялося вкрай рідко), Генрі пообіцяв собі: коли виросте, обов'язково купить батькові аж дві такі. Він дуже любив батька. І коли тому сумно, Генрі теж сумно.

​— Мам, — покликав він, сидячи на задньому сидінні й згадуючи, як мама вчора ввечері вліпила батькові ляпаса.

​Господи, як же вона його принизила! Кілька її подруг, кожна з келихом шампанського в руці, були тоді в гостях і все бачили. Вони раділи. Генрі бачив їхні обличчя зі стриманими посмішками.

​— Та вже! — знову подав він голос.

​Сидячи за кермом і підфарбовуючи губи блиском, Ліза зиркнула в дзеркало заднього виду, хижо посміхнувшись. Але нічого не сказала. Для Генрі не новина, що вона не любить з ним говорити. Як і з батьком. Її потрібно тільки вивести з себе, і тоді відбудеться хоч якась розмова. «На ножах і шпагах» — як висловлювався в таких випадках батько.

​Генрі подумав: «Провчити б її».

​Зараз вони приїхали до меморіального парку Лейк-Сіті, неподалік якого розташовувався дитячий табір «Астерікс». Дорогою були затори, і пішов дощ, а приїхали все одно на пів години раніше. На зміну дощу прийшло яскраве сонце й чисте блакитне небо.

​У дорозі Генрі всією душею бажав, щоб вони запізнилися. Щоб дощ не припинявся до наступного ранку. Тільки б не йти в цей табір, який він вважав в'язницею для неповнолітніх. Але Ліза Твінс, щоб встигти, двічі проїхала на червоне світло й один раз ледь не збила чорну кішку, яка перебігала дорогу і в останню мить зупинилася посеред проїжджої частини, зиркнувши на них якимось страхітливим, неприродним поглядом.

​«Можливо, чорна кішка хотіла зупинити Лізу, щоб урятувати мене», — подумав тоді Генрі. А Ліза її так і не помітила. Загалом, гнала вона як божевільна, аби тільки встигнути здихатися синка в цьому таборі.

​А тепер приїхали й чекали, коли їх покличе директор — містер Джегер. Він зателефонував і сказав, що в нього в таборі виник форс-мажор і доведеться зачекати ще півтори години.

​— Якби не ця машина, не було б і табору. Усе почалося з цієї тарантайки. Погодься, — заговорив Генрі й дихнув парою з рота на скло, а потім на запітнілій ділянці намалював пальцем три знак оклику.

​Він часто підкреслював свої слова якимось дивним дійством, через що Ліза не раз казала, що потрібно звозити його до психолога. І наче в таборі такий є.

​— І батько був би в настрої, — не вгамовувався Генрі. — Ви б тоді не посварилися. І цей твій ляпас... мм...

​— Генрі! Заткнися! — відрізала Ліза.

​Машина. Батько сказав, що ніколи не сяде в цю жалюгідну коробку. І ось уже минуло днів десять від покупки, а тато до неї навіть не торкнувся. Щонайвечора він ішов з дому на кілька годин. Куди — не казав. А коли повертався, йшов спати в іншу кімнату. Вчора він отримав ляпаса, бо мама вирішила, що батько ходив до іншої жінки. Генрі був певен, що той ніколи так не вчинить. І він знав, що насправді батько ходить до берега річки й сидить там годинами, милуючись темним небом і блискучою гладінню води.

​Ліза склала свою косметику в маленьку бежеву сумочку з різнокольоровими лелітками, поклала обидві руки на кермо й почала роздивлятися себе в дзеркалі. Через хвилину дістала телефон і взялася писати комусь повідомлення. Мабуть, одній зі своїх подруг.

​У Лізи Твінс подруг вистачало. І вони настільки часто приїздили в гості, що Генрі почав побоюватися, аби вони назовсім не переїхали до їхнього барлогу. Про себе Генрі прозвав їх «клубом чоловіконенависниць», бо всі розмови зводилися до того, як правильно дресирувати чоловіків. Судячи з почутого, вони в цьому дуже добре тямили. Проте чоловіки в усіх (з їхніх слів) були так собі, третій сорт — у кожного по валізі вад. Одні жадібні егоїсти, інші ледачі, треті недалекі й усе в такому дусі. Через це Генрі вирішив, що ніколи не одружиться.

​— Ма, — покликав він. — А навіщо тобі цей табір?

​Тут Ліза Твінс відірвала голову від телефону й наполовину повернулася до сина, щоб бачити його бічним зором.

​— Не мені, а тобі, — промовила вона з розстановкою. — Усі хлопчики повинні займатися фізичною працею і привчатися до дисципліни! — Пауза. — Щоб дурних думок у голові не було.