2.ЕШЛІ

​Молодий приватний детектив Ешлі сидів у кріслі перед телевізором, закинувши ногу на ногу й перебираючи в руках перемотаний скотчем пульт. Звуку зовсім не було чути, тому що Ліліт щосили пилососила килим, посилено наважуючись на щітку, ніби мала намір протерти діру. Її гладке вузьке обличчя виражало серйозність льотчика, від чого Ешлі стало жарко. Він послабив краватку й перемкнув канал.

​Новини. Ешлі намагався прочитати по губах, але мову світловолосої ведучої, цей конвеєрний тріп-теренень, неможливо було розібрати. Та, судячи з окремих кадрів, ішлося про нового злочинця Джерада Вайта, якого Ешлі вже неодноразово бачив і на інших каналах, і в заголовках газет. Наче той злочинець досі не був спійманий і продовжував розпилювати газ у натовпах людей.

​Знову перемкнув. Потрапив на дитячий канал, де якраз транслювали мультсеріал «Баранчик Шон», який цілком можна було дивитися під шум пилососа.

​Ешлі задоволено взявся в боки й кинув пульт на журнальний столик.

​Хоч йому й було двадцять сім, але при вигляді мультяшних баранчиків, які шукають таємниці й вижимають із фермера всі соки, на його обличчі розпливлася цілком дитяча, щира усмішка.

​Проте ненадовго.

​Щітка пилососа врізалася йому в ногу. І вдруге. Він кинув на Ліліт спантеличений погляд, вона у відповідь — гнівний, випросталася й пробурмотіла щось одними губами. Тоді Ешлі вдарив кулаком себе по лобі, знову всміхнувся й задер обидві ноги майже на рівень своїх очей.

​Коли Ліліт пронеслася повз, як і раніше з максимальною силою вдавлюючи щітку в килим, Ешлі за нею мило спостерігав. Потім похитав головою й знову перевів погляд на екран телевізора, де баранчик Шон вправно орудував гайковим ключем, докручуючи деталь на саморобному дельтаплані зі старих простирадл та сінокосарки, після чого захисним жестом опустив на очі мотоциклетні окуляри.

​Ешлі опустив ноги й розгоготався, роззявивши рота. Ненароком згадав, що Ліліт завжди не подобалося, коли він так сміється. Але Ешлі зарікся — одного разу прямо вголос — що сміятиметься так, як може. Він зарікся відтоді, як пізнав усі труднощі сімейного життя, і дійшов висновку, що якщо дозволяти собі перестати бути щасливим, то сірість заповнить його свідомість і він стане як Ліліт.

​Про себе Ешлі називав свою стратегію життя «хваткою щастя». Він неодноразово намагався навчити цього Ліліт, але, на жаль, вона більше не піддавалася навчанню, а поринаймо у нескінченне прибирання по квартирі, плітки з сусідами, перегляд нудних серіалів та виховання дітей. Дві з цих якостей були варті поваги, і Ешлі теж цим періодично займався. Але не можна дозволяти рутині, вважав він, отруювати своє життя.

​Пилосос затихав. Ліліт випросталася й, тильним боком долоні витерши спітніле чоло, оглянула кімнату.

​— Можу я тобі чимось допомогти, люба моя любов? — запитав Ешлі.

​— Будеш виходити з квартири, біля дверей захопи коробку з мотлохом. Там старі книжки. Вони мені тут не потрібні.

​— Слухаюся, моя Господине, — кивнув Ешлі. — Присядь. Подивися мультик. Розслабся.

​— Не можу. Мені ще посуд треба помити.

​— Хочеш, я допоможу?

​— Ні. Я впораюся.

​Тим часом на екрані починалася нова серія «Баранчика Шона». Ліліт хитро й з огидою зиркнула на екран, як Шон у чорній в'язаній шапочці-пов'язці акуратно опускався зі стелі сараю на білизняній мотузці, утримуючи між ратицями захисну відмичку, щоб розкрити замок на дверях холодильника.

​— Ловкий хитрун, — вишкірився Ешлі.

​— Головне — дітям не показувати цю нісенітницу, — відповіла Ліліт і попрямувала до кухонних дверей, кинувши щітку пилососа під ноги чоловікові. — Надішлю тобі смс зі списком продуктів до твого дня народження. Не забудь коробку зі сміттям біля дверей. І будь добрий, збери пилосос.

​Ешлі здригнувся від гуркоту кухонних дверей. При цьому екран телевізора почав сніжити, а звук перетворився на пронизливе шипіння, що сильно різало вухо, і він натиснув на пульті кнопку вимкнення.

​«Дивно, — думав він, зі стогоном потягуючись у кріслі, — коли двері на кухню зачиняються, телевізор починає барахлити, а коли відчиняються — перестає. Прямо аномалія якась. Треба б увечері розібратися».

​Посидів у кріслі ще близько п'яти хвилин, розминаючи шию та пальці на руках, масажуючи скроні.

​— Ну з Богом, — різко вставши, він попрямував до передпокою. Надягнув сірий, трохи пом'ятий піджак, на чоло натягнув круглі сонцезахисні окуляри, взувся й вийшов.

​Коли Ешлі зачинив за собою двері квартири, телевізор увімкнувся й знову транслював порожній кімнаті новини про молодого злочинця на ім'я Джерад Вайт. Ліліт вистромила голову з кухні, дивлячись із прижмуром. Екран не сніжив. Звук був чистим.

​Двері під'їзду доводилося відчиняти ногою, тому що коробка в руках Ешлі, у яку Ліліт зібрала старі книжки, тріщала й розвалювалася з усіх боків.

​— Ну обережніше ж, — пролунав знайомий чоловічий голос по той бік коробки. — Так і вдарити недовго!

​Ешлі вийшов із під'їзду й розвернувся боком, так щоб бачити, кого він трохи не пришиб. Або пришиб. Високий товстун у синій куртці та чорній шапці стояв, притиснувши руку до лоба. Очі його були заплющені. Він завмер і терпів, поки біль ущухне.