Розділ 30. Історія Едера

     Якось випадково він познайомився зі співробітниками болгарського представництва. З одним із них - Петром Каменовим він просто здружився. Вони були дуже схожими між собою. Друзі фотографувалися для сміху поруч один з одним, ніби брати. Едеру дуже подобався малюк Каменових. І з ним він теж із задоволенням фотографувався на згадку. От зустрінуться якось років через 10-20 і згадуватимуть, з якого жаху виплуталися!

     - Ви на обличчя – немов брати! – дивувалася й дружина друга.

    Але Едер і Петро були схожі як зовні, так і взагалі. Опинившись у спокійній обстановці, вони відразу починали гуморити, і Камілла на якийсь час забувала, в якому жаху вони живуть. Чоловіки іноді перетиналися у процесі бойових операцій. 

      Однак, офіційно Болгарія не воювала, а мала статус спостерігача. Тому болгари носили свою форму і відзнаки. Крім того, на джипі Петра був болгарський прапор. Він був недоторканим в своєму статусі. Тому Камілла не так хвилювалась за чоловіка, як деякі з дружин військових з колишнього Союзу. У спеців-найманців із країн СНД були безликі військові форми, які не давали у разі чого, можливості ідентифікації національності померлого.

     Едер теж був певен, що його друзям нічого не загрожує. При зустрічі з ними він удосконалював знання історично рідної мови та насолоджувався домашнім затишком.

      І справжнім ударом для нього стала звістка про те, що Петро загинув під час бомбардування дороги. Тепер у представництво вже не пускали, і Каміллі довелося вийти до нього назовні.

    Едер одразу не впізнав її. Молода жінка миттєво почорніла та висохла від горя. Глибокі зморшки пролягли на блідому обличчі. Стоян, який досі не вірив у загибель приятеля, зрозумів, що це правда.

    Дружина друга була просто у розпачі. У них був маленький синочок і вона тепер боялась за їхнє власне життя. Щось сталося у зовнішній політиці країн. Миттєвий виїзд із Анголи став неможливим. А їй ні на мить не хотілося більше залишатися тут. Ця Африка губила всіх.

      - Едер, повертайся до дружини!

      - Як? Я ж маю виконати контракт? Інакше навіть у разі моєї загибелі вона нічого не отримає!

    - А що вона отримає, якщо ти зараз загинеш? Петро теж думав, що йому нічого не загрожує! Ти розумієш, що тут іде загроза від усюди? Навіть із повітря?

     Едер розумів, що не дивлячись на паніку, дружина друга має рацію. Але можливості повернутися в нього не було.

     - Я – жінка і можу щось не розуміти. Але, ти можеш дезертирувати?

    Едер збентежено дивився на неї, не знаючи, що відповісти божевільній жінці. За великим рахунком, втеча звідси не була б дезертирством. Він не рідну територію боронив. Він розумів, що взагалі не захищав чиїсь інші інтереси, крім чужої правлячої верхівки. Якби таке трапилося в рідній країні, то втеча була дезертирством. Едер сам дивувався, як трансформувалися його принципи за кілька місяців. Але йому залишалося зовсім небагато. Він буде дуже обережним і винесе все заради сім'ї.

    Однак, долі було завгодно вчинити інакше. Мабуть, усі мали прийти до усвідомлення того, що не можна лізти на чужу територію. І дійти усвідомлення, учасникам судилося через кров, горе та сльози. Погано було лише те, що це усвідомлення надсилалося лише на виконавців чужих наказів, а не на тих, хто посилав людей на цю бійню.

      Щасливчика знову поранили, і цього разу все було дуже серйозно. Його голова лежала на колінах у земляка, по щоках якого вже котилися сльози безсилої злості. Едер відчував, що загибель може настати будь-якої миті. Про що він хотів сказати чи передати своїм близьким? Що він їх дуже любить? Ірина й так це знала. Він хотів би сказати, що тепер він би за жодних обставин не залишив їх…

     Ротом ринула солона кров. Він відчув різку слабкість, стало холодно, захотілося спати і очі в нього закотилися…

     А потім мені повідомив про його загибель якийсь військовий, котрий знав про нашу дружбу… Ось така історія цих знімків…

     - Який жах! - тихо сказав син, - Бідні наші батьки!

     - Так. Тепер розумієш, чому я всіляко захищала тебе від військової кар'єри?

     - Та я б їм і не став. Ніколи не відчував потягу до цього! Але, значить, цілком логічне пояснення цим знімкам!

     - Так, можеш дзвонити своїй дівчині та потішити її! Не знаю, чому її мати вбила собі в голову, що в нас могло щось бути з її чоловіком, але…

     - Мамо, її теж можна зрозуміти! Вона, адже, крім похоронки, не мала жодної інформації. А з огляду на обставини, в яких він там перебував, теоретично можна допустити будь-які вчинки!

     - Можливо, ти й маєш рацію. Чого ж ти зволікаєш? Дзвони їй.

   - Я подумав, що зараз слова нікого вже не переконають. Потрібні залізобетонні докази. Такі, яким Ірина та Даня повірять.