Розділ 19. Раптом...

     Через іспити літо пройшло непомітно. У розпорядженні молодих людей залишалося лише кілька тижнів. Минув рік з того часу, як вони познайомилися одне з одним. Їм хотілося якось відзначити цю подію. Ні разу не заговоривши про свої почуття один одному, вони, як начебто зрозуміло само по собі, вже планували своє спільне подальше життя. Даніелі йшов 16-й рік, вона була студенткою і почувала себе вже дорослою.

     - Може, поїдемо кудись? До Одеси чи до Полтави?

     - Можна, можливо. Хоча я завжди хотіла побачити Париж.

     - Нікуди цей Париж від нас не втече! Все ще попереду. А свого рідного краю ми не знаємо.

     - А, мій батько працював саме в Полтавському гарнізоні, коли вони з матір'ю познайомилися. І жили там… А потім його завербували військовим консультантом до Африки, обіцяли, що він добре запрацює…

     - Ну от, значить, там треба побувати! Я дізнаюся, як і коли краще виїжджати, і ми вирішимо.

     Але ввечері на Олеся чекала несподівана розмова з матір'ю. Він похмуро вислухав її і заявив, що нікуди не поїде звідси. Вона, якщо хоче, може виходити заміж, може їхати, але в нього тут Даня і він її не покине.

     - Послухай, ти так любиш Даніелу, що готовий упустити свій шанс покращити життя?

     Слова сина її здивували.

    - Мамо, я, навіть, не люблю її. Це дуже просто! Я не маю слів, щоб описати ставлення до неї. Я дихаю нею!

   - Синку, я так тебе кохаю. Ти в мене такий добрий! І вона – також. Але молоді дівчата бувають такі вітряні...

    - Мамо, це не про Даню. Вона серйозна.

    - Але, якщо вона знайде іншого?

    - Навіщо їй його шукати, мамо? Ми вже знайшли одне одного!

    Мати помовчала якийсь час, а потім сказала:

    - Я, у будь-якому разі, мушу їхати туди. Ти дорослий, але будь-якої миті мусиш бути готовим приїхати до мене. Якщо ти так вважаєш за правильне – залишайся тут. Але посольство не оплачуватиме квартири. Я зможу тобі допомагати, але…

    - Мамо, я йду працювати на кіностудію. Хоч якийсь заробіток у мене буде. 

    Камілла обійняла сина. Як швидко він подорослішав! І як він став схожий своєю мудрістю на батька!

    Увечері Даніела сортувала сімейні фото та щебетала мамі про плани на поїздку.

    - Стривай, ви збираєтеся разом їхати в інше місто? А як ви оселитеся і де? Разом у одному номері? На одному ліжку? – злякалася Ірина.

    - Ми ще над цим не думали, - округлила очі дочка.

    - А це – перше, про що ти мала думати. Чесно кажучи, у тебе з Алесем уже щось було?

    - Мам!

    - Що "Мам"? Відповідай?

    - Що "щось"? Ну, ми цілуємось…

    - Мене це не цікавить!

    - Та не було нічого, мамо!

    - Виходить, ви зараз це плануєте! Ти розумієш, що мала ще для статевого життя?

    Дочка залилася фарбою.

    - Мам! Ну що ти таке кажеш?

    - Кажу те, що є!

    - Так, у нас все серйозно! Ми ж хочемо жити разом… на все життя…

   Ірину ніби струмом підкинуло. Як ураз подорослішала її дочка! То клялася, що ніколи заміж не вийде, то вже планує спільне життя! Вона приголомшено пробурмотіла:

    - Ми ж навіть з його мамою жодного разу живцем не бачилися! Може, вона буде проти?

    - Мамо, вона мене любить. Не бійся. Олесь мене не скривдить.

    - Ох, хотілося б, щоби це було так!

    - Дивись, вона чудова жінка. Її чоловік теж загинув, як і мій батько. Ось її фото.

    Даніела почала показувати фотографії з дому Каменових. Звичайно, більшість із них зафіксували Даню та Олеся, які обіймалися в різних позах.

     - А це що? Якийсь зал?

     - Це у них такий коридор. Тут у них вивішено портрети. А це, бачиш, ми так сіли, що…

     Ірина подивилася на показану фотографію і її увагу відвернув портрет чоловіка на стіні. Він дуже був схожий на батька Даніели. У неї, навіть, на мить зупинилося серце. Звідки у Каменових портрет її чоловіка?

      Задзвенів міський телефон, і Данька пішла щебетати з Олесем.

      - Хто це? - кам'яними губами промовила Ірина.

      - Олесь.

     Мати вихопила слухавку в доньки і запитала: