Розділ 6. Мія

Тишу розірвав гуркіт у коридорі.

Хтось не просто увійшов — хтось увірвався у квартиру. Аліса здригнулася. Запасний ключ! Вони з Мією завжди ховали його під старим квітковим горщиком на сходовій клітці.

Двері її кімнати різко відчинилися, вдарившись ручкою об стіну. У смузі світла з коридору стояла Мія. Вона була без куртки, волосся розтріпане, груди важко здіймалися від шаленого бігу. Її очі були розширені від паніки.

Мія миттєво оцінила ситуацію: темна кімната, перевернутий телефон, Аліса, яка стоїть посеред кімнати, немов привид.

Мія не стала питати «Що ти робиш?». Вона не стала читати моралі. Вона зробила єдине, що мала зробити. Вона кинулася до Аліси, впала перед нею на коліна, обхопила її за талію і притиснулася з такою силою, ніби намагалася втримати її на краю прірви.

— Я не відпущу тебе! — закричала Мія. Її голос зірвався на хрипкий плач. 
— Чуєш мене?! Я тебе нікуди не відпущу!

Аліса стояла незрушно, наче кам'яна статуя. 

— Йди геть, — прошепотіла вона мертвим голосом. 

— Тобі не можна тут бути. Ти псуєш правила. 

— До біса правила! До біса їх усіх! — Мія підвелася, схопила Алісу за плечі і труснула її. Сльози котилися по щоках Мії. 

— Подивися на мене! Подивися мені в очі, Алісо!

Аліса повільно підняла погляд. Вона побачила перед собою не порожній синій екран. Вона побачила живі, почервонілі від сліз очі людини, яка її справді любила. Любила з усіма її недоліками, страхами і болем.

— Вони брешуть тобі, — гарячково шепотіла Мія, не відпускаючи її плечей. 

— Хто б там не був по той бік екрана, вони хочуть тебе знищити. Але я тут. Я стою прямо перед тобою. І я кажу, що ти мені потрібна. Ти потрібна мені жива! Я бачу, як тобі боляче, я знаю, що я була дурепою і віддалилася, але я ніколи, чуєш, ніколи не хотіла, щоб тебе не стало!

Мія знову міцно обійняла її. Відчуття живого тепла, запах дощу від волосся Мії, її відчайдушний плач — усе це вдарило по Алісі з неймовірною силою.

Скляна стіна, яку вона так довго будувала навколо себе, тріснула. Спочатку пролунав тихий схлип. Потім Аліса судомно вдихнула повітря, немов виринула з-під товщі води. Її ноги підкосилися, і вони обидві осіли на підлогу.

Аліса вчепилася в кофту Мії з такою силою, що побіліли кісточки пальців. Вона кричала і плакала. Усі емоції, які вона пригнічувала місяцями — страх, самотність, відчай, жах від того, що вона ледь не зробила, — вирвалися назовні потоком сліз. Мія гладила її по спині, заколисувала, як маленьку дитину, і плакала разом з нею.

— Я тут... я з тобою... все закінчилося... — повторювала Мія знову і знову.

Аліса подивилася на свій телефон, що лежав осторонь. Він більше не здавався порталом у кращий світ. Це був просто шматок пластику і скла, який ледь не забрав її життя. Програма втратила свою владу в ту секунду, коли в темряву увірвалося справжнє світло.

Вони просиділи на підлозі довго. Доки сльози не висохли, а дихання не вирівнялося.

Шлях до одужання Аліси був довгим. Були розмови з психологом, сльози батьків, які нарешті зрозуміли, наскільки були сліпими, і важке повернення до нормального життя. Додаток був видалений і заблокований тієї ж миті, разом із невидимими катами.

Але найголовніше Аліса зрозуміла в той самий вечір п'ятниці, сидячи на підлозі у своїй кімнаті, притискаючись до плеча подруги: навіть у найтемнішу ніч, коли здається, що надії немає і світ абсолютно порожній, достатньо одного променя світла, щоб розсіяти морок. Достатньо одного слова, одного погляду, одних міцних обіймів.

Одна людина може врятувати життя!

Кінець.