Розділ 5. Фатальний день

У четвер увечері Мія сиділа перед монітором комп'ютера у своїй кімнаті, але не могла зосередитися на жодному завданні. Синій бісерний браслет, який Аліса поклала їй на парту, лежав біля клавіатури, ніби бомба з годинниковим механізмом.

Мія відкрила пошуковик. Пальці тремтіли, коли вона вводила слова: «підліток раптово роздає улюблені речі», «ознаки підготовки до самогубства», «депресія закритість».

Те, що вона читала на сайтах психологічної допомоги, викликало в неї справжній жах. Усі симптоми збігалися. Різка зміна поведінки. Ізоляція. Апатія. Прощання. Мія згадала сині кола під очима подруги, її відчужений погляд, дивні малюнки в зошитах. І цей холодний, мертвий тон, яким вона сказала: «Мені вони більше не потрібні».

Мія схопила телефон і набрала номер мами Аліси. Гудки здавалися нескінченними. 
— Альо, Міє? Привіт, — голос мами Аліси звучав втомлено, на фоні шумів телевізор. 

— Тьотю Олено, вибачте, що пізно... Я щодо Аліси. З нею щось коїться. Щось дуже погане. Вона сьогодні віддала мені свій улюблений браслет і... вона ніби прощалася. Їй потрібна допомога!

У слухавці запанувала пауза. Потім пролунало важке зітхання: — Міє, сонечко, не вигадуй. Це просто підлітковий вік. Гормони, поганий настрій, втому в школі ніхто не скасовував. Ми з нею теж зараз майже не говоримо, вона постійно зачинена в кімнаті. Перебіситься. Не накручуй ні себе, ні мене. У нас все під контролем.

«У вас нічого не під контролем!» — хотілося закричати Мії, але зв'язок обірвався.

Дорослі були сліпими. Вони бачили лише зручну версію реальності. Мія зрозуміла: якщо вона нічого не зробить, завтра може статися непоправне. Вона подивилася на годинник. П'ятниця. Завтра п'ятниця. Чомусь інтуїція підказувала їй, що відлік пішов на години…

Кімната Аліси потопала у вечірніх сутінках. Батьки сьогодні повинні йти на корпоративну вечерю по роботі, тож будинок мав бути абсолютно порожнім.

Аліса сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками. Вона дивилася в одну точку на стіні. У голові не було ні думок, ні страху, ні жалю. Лише абсолютна, заморожена порожнеча. Додаток зробив свою справу ідеально: він випалив у ній усі людські емоції, залишивши тільки покору.

На екрані смартфона, який лежав поруч на килимі, висвітилося останнє повідомлення. Червоний шрифт на чорному тлі: 

«Час настав, Алісо. О 17:00 ти станеш вільною. Зроби цей крок. Ми чекаємо на тебе по той бік. Твоя клітка відкрита».

16:50. Аліса повільно простягнула руку і перевернула телефон екраном донизу. Вона більше не потребувала вказівок. Програма була завантажена в її мозок. Світло за вікном здавалося тьмяним і чужим. Життя, яке вібрувало десь там, унизу, на вулиці, більше її не стосувалося. Вона була впевнена, що робить послугу всім: батькам, яким вона лише заважає, однокласникам, яким з нею нудно. Вона просто перестане існувати. Перетвориться на цифровий пил.

16:55. Вона підвелася. Дихання було рівним. Вона відчувала, як невидима крижана вода підступає до горла, але не пручалася їй. Темрява здавалася її єдиним домом. Залишилося зовсім трохи. Вона заплющила очі… 

Весь її світ завмер у жахливій, неприродній тиші перед зривом.